Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

часі занурювався у густу смолянисту темряву; я бачив це обличчя, трохи настрахане, але уважне, сторожке по-тваринному, проте зараз у ньому горіла біла звіряча лють, і він був готовий знищувати всіх, усе на своєму шляху. Цього разу Блоху треба було показати, що він дійсно та людина, яка заслуговує на місце під сонцем, а не бездарне бидло, якого мільйони вештаються інфляційною країною. За аргумент повинні слугувати обкаляні штани державного чиновника, що зараз мав вплив на персону Президента.

Наш новий патрон, такий очікуваний, мешкав за далекими озерами, куди часто простягається втомлений погляд затурканого гегемона; його помешкання віддалено нагадувало будинки англійських лордів у їх карикатурному копіюванні. Патрон — радник Президента. Радник Президента, чи президентський радник, займав ці розкішні, повні всякої всячини апартаменти віднедавна, а саме — відколи плечі свої власноруч уквітчав погонами. Повія, що її уперто підсилала Лізка, поверталася ні з чим. Це вводило Блоха і компанію в стадію дикого реготу. Домислювалося, що могло, що лізло в голову. Затим повійці, вертлявій чорнявці з млосним аристократичним поглядом зелених очей, вдалося підловити служку, дебелу і засмаглу лесбіянку. Просто на якомусь банкеті. Вони зазнайомилися в жіночому туалеті й продовжили знайомство в окремій кабінці під незадоволені вигуки, хропіння, сопіння примадонн державницького апарату. Служниця вживала кокаїн, вона розказувала, що, отримавши погони, він, тобто радник, бігав у самих білих трусах, з кітелем на голе тіло, з випнутою сідницею, з водянистим поглядом він викручувався біля древнього люстра, якому, напевне, щонайменше було років за чотириста. Радник Президента, незважаючи на молодий, майже юний вік, як для політика, умів говорити рівно, спокійно, розбірливо, але не ясно. Як і більшість київських інтелігентів, що їх доля закинула проживати і обживати ці терени: вони й зараз не звиклися з тим, що це їхня батьківщина. Тому говорив він не заїкаючись, трохи потримавши в мовчанці фразу, а це означало неабияке уміння серед оточуючого населення і різного дрібного чиновництва, що чорненькими галченятами пурхали над обійстям шановного нашого радника. Сам радник невисокого зросту. Як і прийнято для всіх живчиків, він ходив прямо, наче наковтався шпагату: такого виду бувають люди, що з дитинства вчать добре уроки, а матері вбили їм у голову про їхнє первородство, що вони найвродливіші, найрозумніші у цьому світі. Тому шлях цих людей здебільшого купа смердючих розчарувань, котрими кишать суспільні вбиральні, кабінети молодих авторів при усіх творчих спілках. А також шкільні роки викликають у них страшенну огиду, щоправда, змішану з елементами солодкого онаністичного романтизму. Несподівано-бо чоловіка називають карликом, а перша спроба статевого досвіду закінчується трагічно, з наслідками гомосексуального досвіду, про що поручитися, звісно, тяжко, і думаю — немає великої необхідності. Але що діймає в такій ситуації — це нахабне вирішення всіх проблем, це нахабне перевтілення з ідіота в героя, нав'язування себе як героя. Уміння вгадати добу, знак удачі притаманне таким людям. Вони генії смути. З усіма наслідками. їхні неживі, глибокі водянисті очі, що споглядають навколишнє так безпристрасно, насправді хтиві погляди вурдалаків, котрим все мало у цьому житті, бо дитинство і юність проходить у запльованих суспільних вбиральнях або над купою паперу. Тому погляд його більше нипав у тому пошуці, аби щось прихопити, поцупити. Радник був неабияким естетом. Більшість геніїв народжується у смуту. Вони живуть, вони рухаються проти нахиленої поверхні, проти слизької поверхні й нарешті перемагають. Генії ж смути, ці блідавенькі, іноді яскраві одноденки, течуть разом з хвилею смердючим потоком розбурханого на вбивство натовпу, похоплені й підтримані гаслами неіснуючих закликів. Вони готові на убивство тільки у тому випадку, коли убивство вчинить хтось інший. Люди кон'юнктури — наймерзенніше словосполучення, що від таких чекати. Такі люди ходять впевнено, закликаючи бути рівнею двірникові й апаратному службовцю. Вони крокують уперто, але якось тихо, десь на середині шляху зачаївши дихання, бо вони вічно повторюють своїми словами чужу думку. Невідповідність займаній посаді давно нікого не хвилює, бо попередній досвід увійшов з кров'ю в традицію: треба було або народитися в цій країні блазнем, або клеїти з себе ідіота. Третя — бути простим смертним, рябою посередністю, що функціонально підставляє обидві щоки, справляє намаз, декадентствує, при цьому не має власних думок, як і власної свідомості.

Можливо, наш новітній патрон навчився балансувати, тобто — триматися середини. Кожна ланка адміністративної системи, що примудрилася жити окремим життям, не переймалася турботами країни: вони сплачували одне одному певну данину. Чим глупішим був чиновник, тим більше потопав у пишнотах. Тому, коли ви їхали з поклоном і чолобитною, везучи якогось хабара, то ви неодмінно повинні були враховувати смаки чиновника, котрий стояв над вашим. Блоху поталанило тим, що наш радник — це дрібненький монстрик у тіні великих карликів, мазунчик долі. Він тримався якийсь час військового пафосу, як весільний генерал, але в країні, де здебільше вірять словам, а не ділам, це справило неабияке враження. Наш патрон, очікуваний патрон неймовірно любив східну розкіш. Він курив кальяни, він замовляв дорогих повій обох статей; гра його в декаданс наближалася до ігор шоу-бізнесу, що тільки-но займався. Він поспівав скрізь, але вміло грав державного мужа, роз'їжджаючи закордонами. В якихось Еміратах він, казали, поводив себе не дуже пристойно — впившись, він потягнув шалик, на який тисячу років молилися правовірні мусульмани. Його піймали і довго били. Він мукав, як корова, аж поки азіати не дочовпли, що товчуть государственного мужа. Конфлікт було залагоджено, шалик не відшукали, і радник поїхав додому, прихопивши з храму ще золоті та срібні ложечки. Йому сходило з рук, бо радник був патріотом. Більше того — молодим патріотом. Це дорівнювало ідіотизму, але нічого: мову він вивчив досконало, як електронний.

Повійка у нього не мала успіху. Чогось у ній не вистачало. Чогось такого фатального. Радник заводив довгі й незрозумілі розмови, м'яко ковтаючи потрібні слова. Слова, як краплі у довгий день, при довгій зливі. Але під час цих розмов, досить довгих, радник несподівано з великою печаллю дізнався, що її не обходять його філософські теревені, в які він сам не вірить. Ну вона зовсім не реагує на такі слова, як Фройд, Юнг, Шопенгауер. Це насторожувало і каламутило підозрілий розум молодого радника, що вважав і цінував себе чи не найголовнішим знавцем людської психології у цій країні. Добряче піддавши у товаристві кумирів на один долар, він жонглював такими назвами. І народ чемно слухав, поважчавши від випитого, з'їденого, сказаного. Добра метафізика. Добра, якщо не вдаватися у подробиці. У час смути каламутиться розум не тільки у дурнів. Дурням, як й ідіотам,