Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

– А щоб тебе! – вилаявся Артур на брата. – А щоб тебе!

– Арте! – гукнув Джейк. Його голос раптом став інакший. – Не хитай міст. Він слизький. Тут мокро!

Артур його проігнорував. Телиця вже по-справжньому злякалася, натягувала мотузку, крутила очима.

– Ходи, – сказав Артур так лагідно, як міг. – Уже майже перейшли. Давай.

Вона спробувала зробити ще один крок, опустила ногу, зробила ще один. Вони вже дійшли точно до середини.

Джейк наче зовсім не рухався. Вони його випереджали, міст хитався на повну.

– Арте! Зупинися! Я не втримаюся!

Напевно, він думав, що Артурова легковірність безмежна.

– Ходи, дівчинко, – сказав Артур. – Ходи.

– Арте! – У його голосі вчувалася паніка. – Я серйозно! Я не втримаюся!

Артур зупинився. Він ненавидів свого брата. У той момент він його щиро ненавидів. Оця його любов втрапляти в ситуації, які могли бути небезпечні, а могли й не бути, й гукати до Артура, щоб той його врятував, й Артур ніколи не знав, вірити йому чи ні, і врешті таки вірив заради матері, а виявлялося, що Джейк знову жартував. Джейк це обожнював. Обожнював доводити Артурові й усьому світові, який Артур дурний. Який легковірний. Йому ніколи не набридне це доводити.

– Арте! – верескнув Джейк. – Я впаду!

– Добре, – відповів Артур. Слово, яке не даватиме йому спокою до кінця життя.

Він відчув, як Джейк упав. Відчув, як без нього міст став легший. Отак просто.

На якусь мить його паралізувало. Він не вірив. Він навіть не міг вдихнути. Стояв посеред мосту, дивлячись на телицю, з великими від шоку очима. А тоді різко вдихнув, схопився за бильце й глянув униз. Якусь мить він не бачив Джейка, бо очікував, що його віднесло течією далі, але ні, він був просто під мостом. Лежав лицем угору між двома каменями. Вода струменіла поруч нього й накривала його. Його лице.

Пізніше Артур не пам’ятав, як дістався до річкового дна. Напевно, зісковзнув униз або стрибнув. Він пішов убрід через крижані хвилі. Від холоду йому перехоплювало дихання. Він схопив Джейка під руки й потягнув його до берега. На якусь божевільну мить він подумав, чи це не може бути ще один вибрик, чи Джейк не міг спланувати впасти й удавав мертвого чи непритомного заради забави – ще одного, останнього, жарту. Але Джейкова голова нахилилася вбік, і вода полилася в нього з рота і з носа так, що Артур від страху аж скрикнув.

Він не міг вибратися на берег там само, де спустився, – надто круто, щоб видиратися на нього без нічого, не кажучи вже, щоб нести тіло. Побрів уздовж берега, іноді вода діставала йому до стегон, кипіла навколо нього. Він спотикався об камені, рухаючи занімілими ногами, нечутливими, наче стовбури дерева, шукаючи, де б вибратися нагору. Спочатку ніс Джейка на руках, а тоді, знайшовши шлях, перекинув його через плече, задихаючись від страху. Він вважав, що Джейк живий, був досить упевнений, що чув, як він кашляє, але не міг зупинитися, стати посеред річки й перевірити. А також хто знає, які в нього травми і якої шкоди йому, можливо, завдає Артур, несучи перекинутим через плече. Але що ще він міг удіяти? Він не міг видертися на берег, несучи його на руках, і не міг залишити його у воді.

Нагорі він обережно поклав Джейка на землю, щоб перевірити, чи той дихає, і, впевнившись у цьому, підхопив його знову й побіг. Біжучи через поля, все, що він бачив, було материне обличчя. Як він зможе отак увійти в будинок, несучи братове тіло? Як він зможе дивитися їй в очі? Неможливо просто отак їй показатися, не попередивши. Вона помре від шоку. Він молився, щоб батько був на подвір’ї чи на котромусь із найближчих полів. Будь ласка, Боже. Будь ласка. Він ішов і йшов уперед, схлипував і молився.

Його молитва була почута. Батько помітив його здалеку – Артур бачив, як він випростався й стояв хвилину, подумки питаючи себе, що це таке наближається до нього через поля, а тоді пішов йому назустріч, повільно, й раптом побіг.

– Скажи мамі, – прокричав Артур, коли батько підбіг досить близько. Він плакав і через це йому важко було говорити. – Скажи мамі. Поклич лікаря.

*

У наступні роки в нічних жахіттях сцени того дня поверталися й мучили його. Джейкове обличчя під водою. Серед усього іншого переважно це. Але також Джейк на кухонному столі, з ногами, зігнутими під таким кутом, під яким не можуть бути зігнуті ноги, і їхня матір, що схилилася над ним, буквально заламуючи руки, – справдився її найгірший кошмар. Вона все схлипувала: «Як же це сталося? Ох, Артуре, як же це сталося?». Він мав би їй тоді сказати, розповісти їй усе, але не зміг, тож відповів: «Він підсковзнувся, просто підсковзнувся», і далі казав це щоразу, коли його питали, намагаючись перетворити ці слова на правду.

Просто перед тим, як батько привіз лікаря, після якого прибув катафалк, що слугував за швидку допомогу, Джейк розплющив очі. Артур бачив, як він намагався зосередити погляд на стелі. А тоді, з величезним зусиллям, він трохи повернув голову і став повільно оглядати кімнату, побачив матір і зупинив погляд на Артурові. За якусь мить його губи розтулилися, наче він хотів щось сказати. Проклясти Артура, без сумніву. Звинуватити його. Сказати правду.

Скажи їй, подумав Артур, раптом бажаючи, щоб він так і зробив. Скажи їй, що сталося. Він на це заслуговував, просто хотів, щоб з цим уже покінчити.

Але Джейк нічого не сказав. Може, не зміг вимовити слова. Він знову заплющив очі й незабаром прибув лікар Крістоферсон, швидко його оглянув – Артурів батько стояв, притулившись до стіни, наче прикутий до неї шоком – і за допомогою містера Лероя, власника похоронного бюро, обачно переклав Джейка на ноші й забрав геть.

Артур стояв посеред кімнати, знову й знову програючи в голові ті останні секунди на мосту, намагаючись їх змінити, намагаючись замінити те, що сталося, на те, що мало б статися, на те, що він мав би зробити. Навіть гірше – подумки повторюючи те, що він сказав, те одне нестерпне, непрощенне слово. Намагаючись взяти його назад. Відчайдушно прагнучи змінити той безповоротний факт, що сказане не повернеш. Щойно воно злетіло з твоїх вуст, вороття нема.

Глава 5

«Місто зробило свій вибір: пневматичну зброю заборонено»

«50 років срібнодобувній промисловості»

«Теміскеймінг спікер», травень 1957 року