Читати книгу - "Долина страху, Артур Конан Дойль"

Коли випили за нового члена ложі, почалося обговорення поточних справ. Мак-Мурдо нашорошив вуха.

— Першим пунктом у моєму списку, — заявив Мак-Ґінті, — зазначено читання листа магістра Віндла з Джилмертонської ложі номер двісті сорок дев’ять. Ось що він пише: «Шановні джентльмени, необхідно завершити одну справу з Ендрю Ре з фірми «Ре і Стерміш», якій належать вугільні копальні неподалік. Ваша ложа зобов’язана нам допомогти: ви користувалися послугами двох наших братів минулої осені під час справи з одним полісменом. Якщо ви надішлете двох здібних людей, вони будуть підпорядковані скарбнику Гіґґінсу, адресу котрого ви знаєте. Він повідомить, де й коли діяти. Ваш Д. В. Віндл». Віндл ніколи не відмовлявся нам прислати одного-двох хлопців, — додав Мак-Ґінті, — і ми також не можемо йому відмовити.

Він окинув кімнату своїми тьмяними очима.

— Хто зголоситься добровільно на справу?

Багато хто підняв руку. Магістр подивився на них і схвально всміхнувся.

— Ви підходите, Тигре Кормак. Якщо будете діяти так само добре, як минулого разу, то будете не зайвим. Ви також, Вілсоне?

— Але я не маю револьвера, — сказав Вілсон, зовсім ще юнак.

— Ваше перша справа, чи не так? Що ж, треба й вам колись отримати хрещення кров’ю. Чудовий початок для вас. А револьвер, звісно, ви отримаєте, коли прийдете сюди в понеділок.

— А нагороду отримаємо?— спитав Кормак, кремезний смаглявий юнак із обвітреним обличчям. Тигр було, либонь, його прізвисько, що свідчило про особливу кровожерливість.

— Не турбуйтеся про це. У скриньці обов’язково знайдеться кілька срібняків для вас.

— А що зробив той чоловік? — поцікавився Вілсон.

— Вам краще не ставити такі запитання. Його засудили там, на місці. За що — не наша справа, маємо лише допомогти їм, як вони допомогли би нам. Наступного тижня до нас приїдуть два брати з Джилмертонської ложі, щоб попрацювати в наших краях.

— Хто саме?

— І такі запитання краще не ставити. Нічого не знаючи, ви нічого не зможете засвідчити, якщо дійде до допиту в поліційному відділку. Отже, не заподієте шкоди ні іншим, ні собі. Знаю одне: ці брати завдання виконують чисто.

— Давно вже час зайнятися справою, — зауважив Тед Болд­він. — А то тут люди зовсім знахабніли. Дійшло до того, що минулого тижня десятник Блейкер навіть вигнав трьох наших хлопців зі свого будинку. Його треба провчити, і він сповна отримає заслужене.

— Що він отримає?— пошепки запитав Мак-Мурдо свого сусіда.

— Порцію свинцю, — реготнув той. — Що скажете про наші порядки, брате?

— Вони мені до душі, — відповів Мак-Мурдо. — Тут у вас найкраще місце для відчайдуха.

Кілька Прибирачів, котрі сиділи поруч, почули ці слова й зааплодували.

— Що відбувається? — спитав магістр із протилежного кінця столу.

— Новий брат, сер, каже, що наші порядки йому до смаку.

Мак-Мурдо піднявся з місця.

— Вельмишановний магістре, я хотів би сказати, що коли вам знадобиться помічник, вважатиму за честь допомогти ложі.

Йому знову зааплодували. Дехто зі старших визнав, що нова зірка підіймається на горизонті занадто швидко.

— Я хотів би зауважити, — сказав секретар Гарвей, сивий чоловік із обличчям шуліки, котрий сидів поруч із головою, — що братові Мак-Мурдо варто було б зачекати, поки магістр сам вважатиме за потрібне послати його на справу.

— Не турбуйтеся, ваша черга настане, брате, і дуже скоро, — заспокоїв голова. — У будь-якому разі ми взяли до уваги вашу ревність. Якщо хочете, можете взяти участь у маленькій справі вже сьогодні вночі.

— З радістю.

— Тоді можете сьогодні попрацювати.

Мак-Ґінті знову зазирнув до списку.

— Тепер переходимо до наступного пункту. Вислухаймо звіт скарбника. Що в нашій касі? Необхідно надати допомогу вдові Джима Карнавея. Він загинув на службі в ложі, і ми зобов’язані подбати про його родину.

— Джима застрелили минулого місяця, коли брати збиралися прибрати Честера Вілкса, — повідомив Мак-Мурдо його сусід.

— Із касою все гаразд, — відзвітував скарбник, тримаючи перед собою бухгалтерську книгу. — Останнім часом всі фірми були щедрі. «Макс Ліндер і Kо» заплатили п’ятсот, брати Волкери прислали сотню, але я особисто повернув її і зажадав збільшити вп’ятеро. Якщо я не отримаю грошей до середи, їхній млин неодмінно поламається. Нам довелося спалити їхню греблю торік, аби змусити схаменутися. Також «Західна вугільна компанія» надіслала свій щорічний внесок. У касі достатньо грошей, і ми зможемо виконати всі наші зобов’язання.

— А як справи з Арчі Свіндоном? — поцікавився хтось.

— Він усе продав і виїхав. Старий біс залишив нам записку, в якій повідомив, що радше підмітатиме вулиці в Нью-Йорку, ніж залишиться великим власником копалень під владою шантажистів. Він розумно вчинив, що втік раніше, ніж записка потрапила в наші руки. Гадаю, що в долині він більше не з’явиться.

Старигань із поголеним обличчям і великим чистим чолом підвівся з протилежного від місця голови кінця столу.

— Скарбнику, — почав він, — дозвольте спитати, хто купив власність чоловіка, котрого ми вигнали з цієї місцини?

— Брате Морріс, її, певна річ, купила «Джилмертонська залізнична компанія».

— А хто купив копальні «Тодмена та Лі», які продавали торік?

— Та сама компанія, брате Морріс.

— Хто купив прокатний завод Манса та Шумана, а також компанію «Ван Деґер та Етвуд»?

— Їх усіх купила «Джилмертонська компанія».

— Не думаю, брате Морріс, — зауважив Мак-Ґінті, — щоб нам було важливо знати, хто купив ці ділянки та заводи, якщо нові власники не можуть вивезти їх із округи.

— Високоповажний магістре, боюся, що це має для нас неабияке значення. Ось уже десять років ми витісняємо звідси дрібних підприємців. А замість них з’являються великі компанії. Директори їхні живуть у Нью-Йорку або у Філадельфії й анітрохи не бояться наших погроз. Ми можемо, звісно, тягнути гроші з їхніх місцевих представників і навіть виганяти непокірних. Але на місця останніх обов’язково приїдуть нові. При цьому це викличе невдоволення власників великих компаній. Боюся, вони не забажають ділитися з нами своїми прибутками та вирішать об’єднатися проти нас. Тут уже вони не пошкодують грошей, аби відправити на шибеницю тих, кого захочуть.

Морріс сів. Збори принишкли. Підвівся Мак-Ґінті.

— Ви вічно каркаєте, брате Морріс. Поки учасники ложі згуртовані, їм не страшний ніхто у Штатах. Хіба ми не доводили цього в судах? А щодо великих компаній, мені здається, вони мають бути нам удячні. Вважаю, що вони вирішать, що краще платити нам, ніж із нами боротися. Однак, брати, — Мак-Ґінті скинув із себе оксамитову шапку й клапоть тканини, — ложа закінчила розгляд чергових справ. Правда, у нас залишається ще одна маленька справа: настав час для закуски та співів.

Дивна людська природа! Залу наповнювали люди, звиклі до вбивства, котрі не відчували співчуття ні до ридаючої вдови, ні до безпорадних діточок. Але мелодії знайомих пісень змусили декого навіть пустити сльозу. У Мак-Мурдо був чудовий тенор, він також узяв участь в імпровізованому концерті, виконавши «Я сиджу на тині, Мері» і «На мілинах алландських вод». Першого ж вечора новий брат став