Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

«Блакитний наполягав на недоцільності такої операції.

— Що вам так Київ у голову засів? — розводив він руками. — Київ поляки і без нас займуть. Наша армія — на правому крилі фронту. В напрямку Києва піде хіба якась репрезентативна частина. А наше завдання — допомогти в першу чергу своєму війську.

Ворон таємничо усміхнувся.

— Кажете, пане отамане, поляки і без нас займуть… Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І якби я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього захопив би Київ перед самим їхнім носом.

Чорнота, що, прислухаючись до розмови, сидів зі мною на старенькій отомані, впав у «філософський настрій».

— Бачиш, це розмовляють між собою два кольори: чорний і блакитний. Хай мене чорт вхопить, якщо той ніжний колір нашого прапора принесе Україні щастя. А от у Ворона думка непогана. Захоплення столиці українськими повстанцями раніше, ніж дійде до неї фронт, — було б неабияким дарунком для українського уряду. Чорний Ворон хоч і «степовий бандит», а на «міжнародних чемностях» розуміється…»[116]

Микола Скляр був украй розчарований, що не вдалося переконати Костя Блакитного йти на Київ. А тут ще замітингували степовики — до них дійшли чутки, що більшовики палять і грабують їхні оселі, розстрілюють їхні родини. Отож Кость Блакитний мусив повертати на південь.

Разом дійшли лише до села Руська Поляна. Тут попрощалися — холодноярці та голівці повернули на Черкаси, а степовики подалися на Чигирин. Чорний Ворон сердечно попрощався з холодноярцями, особливо з Чорнотою, з яким міцно заприятелював.

«— Ку… куди ж ти тепер? — запитав знервований подіями Андрій.

Ворон махнув рукою.

— У білий світ… Не маю що тут робити, та й із степовиками вже мені більше не по дорозі. Той чорноліський ведмідь Хмара — мудріший, ніж я думав, коли він відмовився до об’єднання приставати. Тільки дурно час прогаяли. А якби відразу пішли були, не зупиняючись надовго, досі б могли армію мати і таких чудасій натворити, що тільки держись! Я ось тільки у степ дивізію виведу, а там — бувайте здорові! Мої хлопці про хати давно забули. Щодня п’ятдесят-сімдесят верст, а треба, то й сто махну… Над морем побуваю, під фронт загляну, може, й до Холодного Яру коли заверну…

Обминаючи колони степовиків, чорні примари тачанок і вершників пірнули в темряву…»[117]

Уже за Чигирином, у степу, шлях Степової дивізії зійшовся з маршрутом Кінної армії, яка поспішала на врангелівський фронт. Чорний Ворон, першим виявивши ворога в районі Сентового, не став чекати, поки будьонівці помітять степовиків і заатакують на марші. Він першим накинувся на червону лавину.

Будьонівці спершу сприйняли воронівців за своїх. Тому й Чорний Ворон зумів впритул підвести тачанки, які, різко розвернувшись, залили вогнем будьонівську частину. Кулемети викосили кількасот червоних. Привернувши увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік, ближче до Лебединського лісу…

«Оточені у маленькому лісочку серед степу… козаки Ворона по-геройськи боронилися. Усі атаки були відбиті з величезними втратами для будьонівців. Тоді дивізійна артилерія відкрила по круглячку молодого лісу ураганний вогонь, змішавши його із землею. Партизани вискакували гуртками, кидалися назустріч будьонівським лавам і гинули в рукопашному бою, дорого віддаючи своє життя. Кількагодинний бій Чорного Ворона коштував червоним третини складу дивізії. Триста воронівців усі до одного полягли. Як оповіли будьонівці-кубанці, поранені партизани добивали себе на очах ворога. Забравши своїх поранених й покинувши убитих, будьонівці пішли далі — поспішали на врангелівський фронт, де мав розпочатися генеральний наступ».[118]

Коли Чорний Ворон залишився з двома козаками, він несподівано для ворога вигукнув «Здаюсь!» і підняв догори руки. Розпалені боєм червоноармійці кинулися вперед, уже не відчуваючи небезпеки. Коли червоний командир підскочив майже впритул, Чорний Ворон всадив йому в груди кулю. Будьонівці розгубилися і на мить зупинилися.

— Не вам, московські запроданці, своїми брудними руками взяти Чорного Ворона, — зневажливо кинув отаман червоним козакам Будьонного і повільно, гіпнотизуючи поглядом своїх непорушних чорний очей, підніс до скроні пістолет.

Пролунав постріл. За ним ще два — це останні козаки-воронівці поставили знак оклику в своєму героїчному житті. Будьонівці отямились. І кинулись рубати вже мертвих.[119]

Юрій Залізняк (Горліс-Горський) разом з іншими холодноярцями із запізненням прибув на місце останнього бою Чорного Ворона. Рятувати вже не було кого.

«Ближче до лісу — мережка тіл густіша; групами і поодинці, будьонівці й партизани, — згадував Юрій Горліс-Горський. — Праворуч — сліди рукопашного бою. Скеровуємо туди коней. На невеликій площі — з півтори сотні порубаних, удвічі більше будьонівців, ніж повстанців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.

Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами. Злякано форкаючи, оминають кінські трупи.

– Є, тут! — крикнув Андрій. — Але хтось із його хлопців живий залишився! Гляньте!

Ворон без зброї, в скривавленому одязі, роззутий, лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимось грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев’янілі руки зігнуті на груди, між посіченими пальцями складені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.

Усі були переконані, що то якийсь воронівець залишився живий, вночі розшукав свого ватажка і віддав йому останню пошану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею, про її намір відвідати побоїще. Хотілося чомусь заховати в таємниці той порив