Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Так ти нічого не чув про Топтуна?
– Ні. Розкажи мені про нього, - він узяв пачку сигарет.
Іва вмостилася зручніше, виставивши круглі коліна, і замахала пухнастими віями.
– Так молоді називають одного чоловіка. Ну, ті, які нюхають клей, і ті, круті, які нюхають кокаїн. Він ходить по людних місцях і розпитує про тих, кого хто образив. Але не тільки, що нюхають. Наші дівчата теж його зустрічали. Але ніхто не пам’ятає його обличчя. Він щось шукає. І з’явився недавно. Він дужий і сильний, хоча можуть брехати. - Іва закурила сигарету і випустила вгору рівну цівку диму.
– Дуже розумно. Обдовбана молодіж придумала чергову байку. Нічого нового.
– Ага. Але страшно. І мені чомусь віриться, - вона вмочила булочку у каву, друга рука описала дугу в повітрі.
– Ти знайшла булочки, - тупо сказав він і подивився, мружачись, на бліде сонце. Заморозки, чорт би їх побрав.
– Топтун лишає знак. І я його бачила. Його неможливо стерти, спалити, - сказала вона.
– Що за знак?
Дівчина встала і підійшла до дзеркала. В дзеркалі відбилися її груди, тяжкі і красиві. Губною щіточкою вона намалювала п’ятірню з двома лініями. Дівчина виводила старанно, допомагаючи язиком. А ти її, блін, не заслужив, крякнув голос його напарника.
– Оце і все?
– Ага.
– Значить, він щось шукає і все?
– Ага. Але у ньому щось є таке... Ну, діється щось таке...
– Конкретніше...
– Багато говорять. Всі, хто тусує у трубі на Хрещатику і в дорогих нічних клубах, говорять, що бачили Топтуна, але не пам’ятають його обличчя.
– Угу. Іди до мене.
Вона вмостилася у нього на грудях, і вони спали доти, доки не задзвонив сотовий у кишені його куртки. У вікні, у чистому небі, збиралися докупи хмари.
5.Страшним, жовтим, у мутній імлі, розплилим стародавнім фото снилося Руслану місто, з іграшковими баштами, прямими вулицями, зі стрімкими потоками людей, які рухалися повільно, але досить впевнено із розверзнутих пащ майданів. Потім його в закутку, чорному, як смола, підсвіченому згори синіми променями, схопили двоє здоровенних мужиків і почали гвалтувати. Він прокинувся і зловив ще наостанок щось незрозуміле, неясне, але також страшне, яке відразу відійшло, і він витер спітніле чоло.
Він довго і нудно вибирав білизну. Йому подобалася білизна з запахом ванілі. Пізніше, коли він пив каву з вершками, у нього з’явилося дивне відчуття легкості, наче його щось відпустило. Туди тобі, гайнуло в голові. Це порушило його прекрасний розгардіяш. За вікнами лежала справжня зима. Руслан зараз знайшов її красивою. Допивши каву, він вирішив зайти до Магріба. До Магріба в кав’ярню, з золотистими мініатюрними папугами, з пальмами і живими квітами, він заходив десь раз на місяць, коли часу було дівати нікуди. Сам Магріб, невисокий, майже центнер ваги, - пєдік. Рухався чарівно й легко. Губи червоні від природи, а обличчя подзьобане віспою. У Магріба сумні очі, але норов у нього веселий.
Сьогодні Магріб був одягнений у якийсь строкатий хітон. На вулиці стояло мінус п’ятнадцять, а тому люди сюди не заходили. У кутку, якраз під кліткою з золотими папужками, сиділо двійко прищуватих підлітків. З усього, вони ніяк не могли визначитися зі своєю орієнтацією, тому, як їм видавалося, поглядали на Магріба і Русланчика зверхньо. В обох були бліді неврастенічні обличчя й блискучі очі, як чотири розтоплених ложки смальцю. Вони диміли ментоловими сигаретками, і тому Магрібу з того кінця кав’ярні приходилося раз за разом замінювати попільничку. Він повертався, граючи спиною і стегнами, граційно і легко.
Спочатку перших п’ятнадцять хвилин Руслан і Магріб мовчали. Перламутрові хмари котилися над їхніми головами. На стіні кольоровою плямою висів широкий екран телевізора. Показували першу леді. Магріб значуще запищав і зачмокав губами. Дружина пропливала серед моря помаранчевих шаликів, дітей та квітів. Ось вона у кабінеті, з дітьми. Спочатку чужими, потім своїми.
– Поталанило жінці, - Магріб зайорзав задом на стільці.
– Не важливо, як плисти, а з ким, - глибокодумно, з нудним виразом на обличчі сказав Русланчик.
– Мерилін Монро. "У джазі тільки дівчата", - сказав Магріб і потягнув свій кольоровий коктейль, до цього не займаний.
– А скажи: ти досі собі нікого не знайшов? - запитав Русланчик.
– Ой, пуся. Ти тільки подумай, - защебетав Магріб. - Тут два араби наладилися. Але ти ж знаєш, я расист... Не можу.
– Ні. Ти не расист. Ти просто київський сноб.
– Хто тобі сказав, пуся? Боронь тебе Боже. Я нічого не маю проти снобів, але їхнього мені не треба. Надто забагато честі.
– Тоді, значить, я щось сплутав, - Русланчик відкопилив губу. - Мій тато їх не любить. І мент також. Говорять, що всі сноби - жиди.
– А ти досі зі своїм ментом? Якийсь він грубий. Боже, з нього прямо таки пре щось таке...
– Магріб, не розкатуй губу. Ти скажи, що він тобі подобається. - Русланчик сьогодні був безкомпромісний. - Або у тебе фантазія зліпилася з телевізійними новинами.
– Ти так думаєш? - кисло сказав Магріб і тричі швидко сьорбнув свого коктейлю.
– У тебе нездоровий вираз обличчя, пуся, Магрібчику, сексом треба займатися більше, - знову жорстко виставив своє Русланчик.
– Легко сказати.
– Так, легко.
– У тебе такий красень. Я просто мокрію. Ух! - сказав Магріб.
Руслан зважив відстань від столика з прищавими молодиками. Серед них була дівчина - бліда, її точно проти снігу не видно. Вона тримала в руках мундштук і курила, закидаючи голову назад. Закине, затягнеться, потім випустить дим. Він вирішив, що робить дівчина це демонстративно.
– Фі, - сказав на це Магріб.
Монітором розкручувався жирний хвіст чорного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка його мрії, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.