Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

Ще якийсь десяток метрів — і я біля човна.

— Давай руку!

Кім Михайлович і Альфред схилилися над водою.

І тієї ж миті, коли вони мене хотіли вихопити й підняти вгору, я відчув, як об ліву ногу щось боляче тернуло. Єдиний, блискавичний дотик — і все.

…Коли мене витягли на борт, із рани, вище коліна, юшилася, розтікаючись по човну, кров.

От тобі й да Гама — великий приборкувач акул!

— Тепер це вже не човен, а плавучий госпіталь. І Барарата, й ти…

Заєць допомагав мені з пошкодженою ногою зручніше вмоститися на лаві.

— Бравий солдат Швейк, хоч і на милицях, а вигукував привселюдно: «Вперед! На Белград», — посміхнувсь я.

— Ти від нього далеко не втік. Такий же, як і він, баламут, — відповів Заєць. — Але чи не забагато твоїх витівок? — запитав.

— Хіба ж я винуватий, що випав із лакани?

— Ну, звісно, ти — боже ягнятко! — обурився Альфред. — Але затям, да Гама: нам зараз не до жартів. Усі знесилені, запаси харчів і води кінчаються, а скільки ще пливти, невідомо.

Кім Михайлович не говорив — засмучений, злий на мене. Барарата й Лота мовчали теж.

Незважаючи на те, що нога боліла, — слава аллаху, що вкусило акуленя, а не велика акула! — я, ось уже який день, не випускаю весел, хоч товариші й наполягають, щоб відпочив.

— Ніякого відпочинку! — відмовився рішуче.

І знову — помах за помахом — уперед.

Лихо саме не ходить — треба ж було до всіх наших нещасть прилучити ще й напад акули!

Схожий на підкову, майже такий завбільшки, як вона, слід від дотику зубатої пащі назавжди лишився у мене на нозі… Хижачка тільки вкусила, розверзла, але не встигла відгризти шмат ноги.

— Дякуй акулячому богові,— оглянувши рану, сказав Кім Михайлович. — Сухожилля не пошкоджено. О, Васько, Васько, — зітхнув він. — Бити тебе треба, та нікому.

Я й сам карався через ту пригоду. І хоч рана боліла, старався не показувати цього друзям.

Хоч як дивно, а зір мій покращав. Та й голова перестала паморочитися.

Ми, перепочиваючи, знову заходилися кидати наживлені копрою гачки на воду. Але риби, хоч лусни, не було. І це гнітило, змушувало думати про безвихідь.

Кім Михайлович підбадьорював:

— Нічого, друзі, треба ще трохи потриматися. Я вірю, скоро потрапимо у води, де є живність. Немарно ж учора тут кружляли чайки. Отже, десь поблизу острів або води, багаті на риб.

— А що коли ні того, ні другого?

— Тоді… тоді, Альфреде, — помовчавши, відповів він. — Затягнемо паски і що раз, максимально, уріжемо раціон води й копри. І… Просуваючись уперед, сподіватимемося на краще.

За цих обставин мимоволі згадали, як біля Курильських островів четвірку наших співвітчизників — Федотова, Зіганшина, Крючковського й Поплавського — тайфун виніс далеко в океан. На самохідній баржі відважні воїни дрейфували сорок дев'ять днів. І перемогли.

— А ми ж, хлопці,— сказав Кім Михайлович, — ще й місяця не мандруємо. Тож невже здаватися? Люди і не з такої скрути, бачте, вийшли живими.

— Будемо боротися до кінця, — відказав я й подумав: померти, склавши руки, ніколи не пізно. Якби людині відводилося не одне-єдине життя, то тоді можна спробувати побувати й на тому світі. Хоч разок. Щоб подивитися, як там грішники язиками лижуть розпечені сковороди та варяться у смолі. Подивитися й вернутися на землю. Але — зась! Живемо ж бо раз.

А до того — особисто ми не маємо права гинути, брати з собою в могилу таємницю підводних об'єктів «Баракуди» й «Мурени», Драконової Голови, так і не розповівши людям про те, які «подаруночки» на островах і в глибинах океану готують для них американські атомні маніяки-головорізи.

Відомо, що мужність інших завжди окрилює… Я вчився у початковій школі, коли газети повідомляли про дрейф підхопленої бурею баржі. Її випадково помітили за тисячу миль від тихоокеанського острівця Мідуей.

Американські вояки з авіаносця «Кірсардж», дізнавшись про відвагу радянських моряків, яких вони й уздріли біля Мідуею, дивувалися: що ви, мовляв, за люди, що не побоялися навіть смерті?

І паші хлопці, наша відважна четвірка — мене, пригадується, вразили тоді їхні слова — відповіли:

— Ми — звичайні радянські люди.

Ось так! Звичайні люди. Такі ж, як і ми. А трапилася з ними, може, навіть гірша скрута, ніж з нами.

Часом буває незвичайний, випадковий збіг подій… Тоді ж таки, коли наші хлопці перед усім світом довели, на що здатні, на острові Батерст в Індійському океані, десь неподалік від місць, в яких ми зараз скитаємося, моряки австралійського есмінця «Куїкметч» стріли здичавілу людину, яка всього боялася й намагалася сховатися в заростях джунглів.

Хто він, цей нещасний? Як опинився на пустельнім суходолі?

Зрештою з'ясувалося. Риболовецька шхуна «Семенгет-Бару» потрапила в шторм. Більше місяця вітри й течії носили її по океану. Половина екіпажу, не витримавши голоду й спраги, загинула, решта — їх було десятеро — висадилась на безлюдний острівець Батерст.

Море — велике горнило: воно випробовує людей на злам. Лише той, у кого тверда віра та сильний дух, перемагає, як перемогли чотири наші земляки з тієї самохідної баржі.

Та зовсім інакше повели себе рибалки шхуни «Семенгет-Бару». Хоч членам екіпажу все ж пощастило висадитися на острів, двоє з них, охоплені розпачем, збожеволіли. Товариші кинули їх напризволяще, а самі спробували вибратися з острова.

Коли австралійські моряки уздріли на Батерсті одного з нещасних рибалок, у подобі його була вже не людина, а горем розчавлений звір.

Так, невдачі гнітять, висотують сили, немилосердно б'ють. Б'ють, але вони — я вірю — людину не можуть зовсім убити. Тільки той по-справжньому живе на землі, хто,