Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

у боях з татарами. Проте ця серйозна спроба заселення того краю, що трохи згодом стане Слобідською Україною, закінчилася для козаків Остряниці загалом невдало, а для самого гетьмана й зовсім трагічно. В радянських працях учинок Остряниці, звісно ж, розцінювався як «бажання возз'єднатися з братнім російським народом», а масова втеча козаків екс-гетьмана на землі Речі Посполитої 1641 року — як результат «ворожої агітації» (яка, безперечно, мала місце). Проте, судячи з класичних досліджень Д. Баталія, справа була ще й у тому, що українські козаки просто не ужилися з московською воєводською системою управління. Кажучи зовсім просто, побори з боку московських «приказних людей» не викликали захоплення у волелюбних відчайдухів, які тікали світ за очі зовсім не для того, щоб їх знову хтось грабував. Найсумніше, що серед тих, хто викликав найбільше роздратування козаків, був і їхній гетьман Яків Остряниця. 26 квітня 1641 року козаки вбили його і масово подалися на захід, до володінь Речі Посполитої.

Водночас протягом 1620–1630–х років чимало козацьких загонів і далі промишляли на прикордонні недобрим для московських воєвод «черкаським воровством», інколи діючи навіть разом з татарами. Загалом же козаки лишаються при своїх надіях порозумітися з рідною для себе державою — так, під час удалої для Речі Посполитої війни проти Московського царства (1632–1634 роки, так звана Смоленська війна) великі козацькі загони взяли участь у боях на боці річпосполитського війська (зокрема, козаків очолювали, за деякими даними, відомі ватажки, як — от Тарас Трясило і той-таки Яків Остряниця, котрий тоді взяв російське місто Валуйки і штурмував Бєлгород, що не завадило йому згодом спробувати пошукати щастя на тих самих землях, які він нещодавно пустошив).

Доволі слушним, на нашу думку, є припущення сучасних українських істориків В. Брехуненкаі С. Леп'явка, що лише після 1638 року (придушення останнього козацького виступу перед Хмельниччиною) Москва почала уважніше придивлятися до козацького чинника, намагаючись привернути українських козаків на свій бік на випадок нової війни з Варшавою, а також створити їм умови для переселення на прикордоння. Ці спроби не залишились непоміченими польськими урядовцями — для них не було таємницею, що царський уряд виголошував наміри відібрати у «ляхів» українські та білоруські землі, а позиція козаків у такій ситуації могла виявитися вирішальною (зрештою, так воно і сталось в майбутньому). Але до Переяслава ще залишалося досить багато часу.

Коротка хроніка подій: козацькі посольства відвідували Москву в лютому та грудні 1625 року, взимку 1626–1627 років; 1631 року до козаків приїздив царський посланець, такий собі Гладкий, із царськими грамотами і закликами служити царю проти Речі Посполитої. Однак якщо московські дипломати розраховували на симпатію православного населення Речі Посполитої чи хоча б на його нейтралітет у Смоленській війні, вони сильно помилилися в розрахунках. Козаки, як ми вже зазначали, взяли в ній активну участь — на боці Речі Посполитої. Роздратування козацьких низів проти уряду було заспокоєне старшиною, і «московський вектор» козацької політики так і лишився нереалізованим на практиці.

Загалом складається враження, що в цей період запорожці не сприймали московського царя як справжнього захисника їхніх інтересів (а скоріше як тимчасового роботодавця, а зв'язки з Москвою — як такий собі непоганий спосіб тиснути на власний уряд). Не допомагала в цьому й етнічна та мовна близькість українців і росіян (яка почасти перекреслювалася чималою кількістю великих і малих розбіжностей — чого вартий лише той факт, що сам зовнішній вигляд козаків — «запорогів» з їхніми чубами та відсутністю бороди сприймався багатьма мешканцями сусідньої держави як «блудоносный богомерзкий образ» — просто час, коли цар Петро почне власноруч стригти власних бояр, іще не настав). Про сприйняття українцями росіян і навпаки — див. попередній розділ.

Не все було просто і з тим чинником, який, на думку багатьох сучасних і деяких тогочасних діячів, мав найбільшою мірою об'єднувати козаків і підданих московського православного царя — себто з тією-таки православною вірою. Вже йшлося про те, що козаки (на відміну від деяких українських церковних діячів) у цей період загалом не бачили в царі природного захисника православної віри, тим паче такого, котрий мав би якийсь священний статус. Козацька військова демократія, хай би якою архаїчною вона була за своєю суттю, все-таки формувалася за умов «шляхетської демократії» Речі Посполитої, і тому служіння монархові (першому серед рівних) сприймалось як почесний, лицарський обов'язок; і саме в цьому значенні називали себе слугами (наприклад, царськими) українські козаки та їхні гетьмани вже наступної, після переяславської, доби, маючи на увазі те саме «збройне» служіння, достоту як «слугами» своїх володарів уважали себе горді європейські лицарі чи японські самураї. Водночас і ранні ватажки волелюбних низових відчайдухів, і гетьмани доби козацької державності, звісно, були вельми своєрідними «покірними слугами» і «найнижчими підніжками» різноманітних царських, королівських, ханських та султанських величностей. Принаймні в ситуації явного й невідворотного «конфлікту інтересів» держави-протектора і козацтва більшість козацьких лідерів діяли у чомусь схожим чином. Вони дбали не стільки про те, як би за будь — яку ціну догодити своєму коронованому панові (інколи без його фактичної наявності вони не мислили свого політичного буття як гетьмани Війська Запорозького), скільки про певні інтереси того-таки Війська Запорозького (ясно, не забуваючи при цьому й про себе особисто). Це, звісно, не робило їх ідеальними «слугами» (в будь-якому сенсі) жодної держави (може, було це і з причини тривалої відсутності повноцінної власної держави — тобто «козацької»). Так, не варто надміру ідеалізувати наших козацьких пращурів, проте й особливої схильності до справжнього лакейсько-холопського статусу і таких самих функцій за ними не спостерігалося.

Тому ставлення царя московського до своїх підданих (яке коротко сформулював Іван Грозний: «А миловать мы своих холопий вольны, и казнить вольны») не могло здатися козацькій спільноті аж надто привабливим, так само як і вшанування царськими підданими свого монарха як «богорівного», «с чрева матерна помазанного на царство». Тим більше, що самі ці козаки нерідко були свідками чи навіть безпосередніми учасниками знетронення або того-таки помазання на царство володарів Московської держави епохи Смутних часів. А звідси — і обережне ставлення до переходу «під царську руку» (що зовсім не виключало активного застосування цієї ідеї як погрози на адресу власного, річпосполитського, уряду). Утім, хочемо ми цього, чи ні, але саме козакам (і українським перш за все) належить чимала заслуга в тому, що у другій половині XVI — першій половині XVII століття державний кордон Речі Посполитої і Московського царства не