Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

Спільними силами вони навчали її всього того, що годилося знати справжній леді, але вона сприймала тільки зовнішні ознаки вихованості. Внутрішньої порядності, від якої мали походити ці прикмети, вона й не прагнула осягнути, не бачивши в цьому ніякої потреби. Її задовольняла сама можливість справляти враження світської дами. Джералд не без підстав похвалявся, що вона красуня з красунь на п’ять округ, і таки правда - до неї вже сватались чи не всі сусідські юнаки, та й дехто з дальших місць, навіть з Атланти й Саванни.

У віці шістнадцяти років Скарлет, опанувавши настанови Мамки й Еллен, виглядала на лагідну, чарівну й ледь легковажну панночку, тоді як насправді вона була свавільнії , марнославна й уперта. Запальна вдача їй передалася від Гштька-ірландця, від матері ж вона перейняла не її великодушність і терпимість, а лише позірний полиск цих чеснот. Рллен так до кінця й не збагнула, що це в дочки чисте вдавання, бо перед матір’ю Скарлет показувала себе з якнайкращого боку: крила свої ескапади, гамувала спалахи гніву і взагалі була така, хоч до рани прикладай, адже мати самим докірливим поглядом могла присоромити її до сліз.

Що ж до Мамки, то її не так легко було обдурити: вона повсякчас остерігалася, що справжня натура ось-ось прорветься, попри всі прикидання. Око у Мамки було куди зіркіше, ніж у Еллен, і Скарлет не пригадувала, чи хоча б раз надовго напустила їй туману.

Обидвох щирих опікунок зовсім не тривожили жвавість Скарлет, її життєрадісність і приваба: цими рисами жінки- південки ще й пишалися. Непокоїло їх інше - успадковані від Джералда затятість і свавільність Скарлет, бо що, коли ці небезпечні вади не вдасться приховати від сторонніх до того часу, поки вона не візьме пристойний шлюб? Але Скарлет мала намір вийти за Ешлі, і ні за кого іншого, і тому ладна була скільки завгодно здаватися скромною, поступливою або й вітрогонкою, коли вже чоловіки полюбляють такі риси. Чому це чоловікам подобається - вона не розуміла. Вона тільки бачила, що цим можна їх узяти. Скарлет анітрохи не обходило, які тут причини: про внутрішні спонуки людської поведінки вона нічого не знала, навіть коли йшлося про її власну поведінку. Скарлет знала одне - коли вона вчинить або скаже так-то й так-то, чоловіки неодмінно зреагують на це ось у такий спосіб, у повній відповідності з її розрахунком. Це скидалось на просту математичну задачку, а математика якраз і була єдиною з наук, що легко давалася Скарлет у шкільні роки.

І якщо вона мало розумілася на тому, що таке душа в чоловіка, то ще менш на тому, яка душа в жінки, бо жінки її менше й цікавили. У неї ніколи не було дівчини- подруги, і вона ніколи не журилася цим. Для неї всі жінки, в тому числі й обидві її сестри, були природні суперниці: адже всі вони полювали на ту саму здобич - на чоловіка.

Геть усі жінки, за одним-єдиним винятком її матері.

Еллен ОТара - це було щось зовсім інше. Скарлет дивилась на неї мало не як на святу істоту, цілком відмінну від решти людей. Коли Скарлет була дитиною, мати в її уяві зливалася з образом богородиці, але й підрісши, вона не бачила підстав міняти своє уявлення. Як на Скарлет, лише небо або мати могли дарувати цілковиту певність у навколишньому світі, і саме така була для неї Еллен. Вона знала, що її мати - це втілення справедливості, істини, чуйності, любові й глибокої мудрості, одне слово - справжня леді.

Скарлет дуже хотіла бути схожою на матір. Заважало тільки те, що, бувши справедливою, правдивою, чуйною і саможертовною, мусиш відмовитись від багатьох життєвих радощів, а що втратиш більшість кавалерів, то вже безперечно. Але життя таке коротке, тож хіба можна відкидати його принади? На це ще буде час, коли вона вийде заміж за Ешлі й постаріє - ось тоді вона й матиме змогу стати такою, як Еллен. А поки що…

РОЗДІЛ IV

Того дня за вечерею Скарлет механічно виконувала взяті на себе через відсутність матері обов’язки господині дому, але всі думки її були звернені до жахливої новини про одруження Ешлі й Мелані. Охоплена розпачем, вона жадала, щоб мати швидше вернулась від Слеттері: без неї Скарлет відчувала себе вкрай самотньою і розгубленою. Яким правом ці Слеттері з вічними своїми болестями забирають Еллен з дому саме тоді, коли мати так потрібна їй, Схарлет?

Протягом усієї гнітючої вечері громохкий Джералдів голос так дудонів у неї у вухах, аж почало здаватись, що більше вона не витримає. Він зовсім забув про свою недавню розмову з дочкою і захоплено викладав останні звістки з Форту Самтер, підсилюючи свої слова вимахами рук у повітрі й ударами кулака по столу. Джералд любив розводитись на ту чи іншу тему за столом, коли всі налягали на їжу. Звичайно Скарлет, заглиблена у свої думки, майже не слухала його, але сьогодні вона ніяк не могла відсторонитись від цього голосу, хоч і силкувалася прислухатись, чи не почує скрип коліс, що мав би звістува- ти повернення Еллен.

Вона, звісно, не збиралася звіряти матері, який тягар у неї на серці: Еллен страшенно засмутилася б, дізнавшись, що її дочка побивається за юнаком, зарученим з іншою дівчиною. Але, вперше в житті зіткнувшись із таким великим нещастям, Скарлет відчувала, що їй полегшало б від самої присутності матері. Поряд з нею завжди було безпечніше, будь-яке лихо тоді здавалося не таким страшним.

Раптом вона схопилася з місця, зачувши порипування коліс на алеї, але коли повіз завернув за ріг, на задній двір, сіла знову. Це не Еллен, вона б зійшла з коляски біля парадних сходмиок. Потім почулися збуджені негритянські голоси з темряви подвір’я і дзвінкий сміх. Глянувши у вікно, Скарлет побачила Порка - хвилину тому він вийшов з їдальні й тепер стояв з запаленою головешкою у високо піднесеній рущ, У той час як з фургона спускалися на землю якісь ледь видимі постаті. В темному вечірньому повітрі то голосніш, то тихіш звучали сміх і слова - прості, безпосередні, безтурботні, гортанно м’які й проникливо Мелодійні. Тоді на задньому ганку й у критому переході до холу почулась хода, яка завмерла перед самою їдальнею. За дверима перешепотілись, і до їдальні вступив Порк