Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

Біля кінотеатру добряча юрма чекала не знати чого, адже сеанс уже розпочався. На другому боці вулиці величезну вітрину м’ясного магазину заповнила здоровезна цифра 50, викладена з ковбас. М’ясна промисловість святкувала п’ятдесятиріччя ПНР. Але ковбаси були муляжами, з деяких, певно, пошкоджених, навіть сипалася тирса. Під золочено-кришталевими дверима куняли в черзі старі жінки. Сьогодні крамниця була зачинена з нагоди свята, перед дверима стояла перша зміна покупців назавтра. Поблизу вулиці Фоксаль звивалася й заточувалась черга нетверезих добродіїв, що чекали таксі. На цій зупинці обслуговували виключно п’яних. Сюди приїздили тільки водії, що працювали в секторі алкоголіків.

Отож ці три натовпи незграбно вовтузилися, вкриті сірими своїми одежами й безнадійністю байдужого до них світу. Низько понад дахами будинків летів туристичний аеробус, який у святкові дні кружляв над містом. Але сьогодні щось не склалося, і срібляста, надгризена іржею машина через якусь несправність залягала в піке у бік пляжу на другому боці Вісли з виразним наміром гепнутися на золотистий пісок просторого берега.

Ми увійшли до кінотеатру разом з отим псом-приблудою і з Тадзьом, який двиганив мою каністру. А у фойє саме тріумфували — відкривалась персональна виставка колишнього міністра культури і члена Центрального Комітету. Усе своє неспокійне життя він присвятив гноїнню митців і цькуванню зубожілого мистецтва, а тепер, вийшовши на пенсію, раптом позаздрив своїм жертвам і сам узявся до малювання. Сеанс уже почався, але купки шанувальників екс— міністрової музи ще товпилися довкола ярмаркових мальовил, а на кожному підрамнику красувалася гола панночка із сором’язливо ретушованими піхвами, то заклавши ручки за голову, то піднявши вгору, то підтримуючи ними вилизаний бюстик. І назви, надумані протягом безсонних міністерських ночей: «Мрія», «Передчуття», «Поклик статі».

Сам автор з чарочкою в руці крутився коло своїх гостей, сласно позираючи на якихось дрібнотілих дівчаток, які не потрапили на сеанс. А гості його — теж сановники: генерали Безпеки, воєводські секретарі, керівні діячі цензури, віце-міністри. Вони також увійшли до складу митецької еліти. Пишуть мемуари і гостросюжетні повісті, займаються коренепластикою, компонують естрадні мелодії, різьблять погруддя вмерлих товаришів. А своїх дітей, тих, які не хотіли політичної кар’єри, поприлаштовували в мистецькі навчальні заклади. Тож режим тепер має власне мистецтво. Він самодостатній. Сам творить дійсність і сам відбиває її в мистецтві.

— Вибачте, — я підійшов до автора картин, — тут комусь погано?

Автор фамільярно взяв мене під руку.

— Що ви! Ми почуваємося чудово. Прошу вас до столу. Рекомендую радянське вино з Кавказу. Ми звідкись знайомі, чи не так?

— Давня історія. Колись я був вашим клієнтом, пане міністре.

— Я так і думав. Багато людей підходять до мене на вулиці. Згадують із вдячністю. Могло бути гірше, правда? Багатьох дурниць удалося щасливо уникнути, бо я завжди, шановний колего, передусім залишався людиною.

— Я вже перестав бути митцем.

— А я лишень починаю, — засміявся колишній міністр. — Ще про мене згадуватимуть. Ви не тримаєте на мене зла у душі?

— Боронь Боже.

— Ну, то вип’ємо на «ти», мене звуть Лютек.

— Вибачте, але я кваплюся. Мій товариш захворів.

— Це не в нас. Можливо, у залі. Там гаряча атмосфера. Спритник цей Булат. Він знає, як із ними, — і пальцем показав угору, де мешкає Бог і звідки керує Політбюро.

Я прослизнув поміж пальмами, що їх установили колись при відкритті тримісячника радянських фільмів, а потім забули. Пес віддано тримався моєї ноги.

— Пане, — звернувся я до контролера, — шукаю товариша, який захворів.

— У мене цей номер не пройде. Зал уже переповнений. Геть з кінотеатру, бо викличу міліцію.

— До нас подзвонили, клянуся. Він наш родич. Кожна хвилина дорога.

Контролер завагався, просвічуючи нас підозріливим оком. Але, мабуть, пес справив на нього добре враження, бо, повільно розсунувши смугасту завісу, він суворо сказав:

— Туди, ліворуч. Спитаєте директора. Тільки щоб ніхто не смів заходити до залу.

З чорного масиву, вщерть заповненого глядачами, торохкотіли діалоги фільму. Навшпиньки ми пройшли коридором ліворуч. Якісь двері були відхилені, і ясне крило світла падало з них на підлогу.

— О Боже, — шепнула Галина.

У кабінеті на зсунутих кріслах лежав Губерт, головою вкладений на власну чорну течку, яка понесла у світ стільки шляхетних відозв. Рисьо, зблідлий і врочистий, присів біля хворого навпочіпки, ніби ловлячи його тихі слова. А директор кінотеатру монотонно набирав три телефонні дев’ятки, номер «швидкої допомоги».

— Я знаю секретний номер керівника зміни на «швидкій», — прошепотів я, виходячи на середину цього керівного приміщення.

— Усі знаємо, — буркнув директор. — Але той пройда увімкнув автовідповідач: «Апарат на ремонті. Просимо дзвонити дев’ятсот дев’яносто десять. Дякуємо».

— Що, Рисю? — присів я в ногах у хворого.

— Убили його, — урочисто відповів Рисьо.

— Хто вбив?

— Пане, вони там на екрані таке верзуть, що й мені зробилося зле, — озвався директор, вправно накручуючи телефонний диск. — Як вони таке пропустили?!

З другого боку опустилася коло хворого Галина. За завісою, на виставці, вибухнув сміх і швидко погас.

— Убили його, — вперто повторив Рисьо.

Пес обнюхував Губертові ноги в старих понівечених черевиках.

— Не дозволю. Звернуся до Центрального Комітету, — гримів голос із невидимого екрана.

Я дивився на темну, сивувату голову Губерта. Здавалося, він задрімав. Під повіками час від часу здригалися очні яблука. Чорний заріст протягом дня пробився крізь шкіру. Чорною тінню окреслив і без того запалі щоки. Звідки в такому худому тілі завжди бралося стільки сили?

— Ага, додзвонився, сукині діти! — неголосно вигукнув директор.

Губерт поволі підняв повіки й побачив мене.

— Котра година? — ледь чутно спитав він.

— Не має значення. Як ти себе почуваєш? — спитав я.

— Тут, — показав на груди, — дірка, холодно.

Губерт потроху очунював. Пес раптом заскавулів, але ніхто не зацитькував його. Поруч із головою хворого сповзав по невидимій нитці павук-хрестовик.