Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

І тубільці простягли руки для вітання.

— Здоровенькі були, землячки! — відповів я, кліпаючи очима.

Аж згодом довідався. Це його, Анукіна, роботка! Перебрівши неглибоку протоку, що відмежовувала Вілінгілі від сусіднього острівця, мій товариш-дотепник заходився «розмовляти» з остров’янами. Показував на сонце — і йому відповідали «іру». На руки — говорили «ай». Ніс означало «нефай», губи — «тумфай» і так далі. Вирішив і він, Анукін, навчити розмовляти по-нашому мальдівців… Всього, звичайно, вони не запам’ятали, а от вітання «Добрий» день, Дев’яткіна!» зосталося.

Так на атолі Аду лишилося жити ім’я камбузниці Антоніни Дев’яткіної, яка, подейкували, чимось завинила Анукіну…

Їх тух шестеро, на цьому, здавалося, безлюдному острові. І я забрів саме в поселення — якщо так можна назвати кілька хиж, — загублене серед тропічної гущавини.

Велика, схожа на сарай хата, певне, слугувала схованкою копри. Зазирнувши, я побачив на широких, зроблених з лози, нішах скидану в кучу, мов висохлі половинки гарбуза, копру. В обличчя війнуло теплом і нудотливо солодкуватим запахом, схожим на запах м’якуша кокосового, горіха.

Хотілося пити. Але як це розтлумачиш? Щоб мене зрозуміли, закинув голову назад, а до розкритого рота підніс кулак.

— Гайжа, гайжа! — здогадавшись, закричали мальдівці..

Один з них метнувся до гайка кокосових пальм. Дерева росли приземкуваті, трохи вищі від людини — таких карликових пальм я ще но бачив. Угорі, під віялом листя, звисали грона важких, завбільшки з футбольний, м’яч, горіхів. Мальдівець рубонув тесаком, і кілька «м’ячів», покотилося додолу.

— Ге, ге! — показуючи на хижку, що причаїлася: в гущавині, гукнув він.

Ті, що стояли поруч, жестами веліли йти за ними.

Хижа — мов у казці, — без вікон, без дверей, тільки що не на курячих лапках. Замість стін негусто повтикані лозини: легенький, протяг між щілин, певне, рятував остров’ян від задухи. Вкрито хижу лапатим банановим листям. Як і солома на наших хатах, те листя, спресувавшись, не пропускає води. А всередині висіла довга, з вичовганими боками дерев’яна колиска-ліжко.

Ми всілися на циновці — господарі заходилися мене частувати кокосовим молоком. Вони надрубували горіхи, один подали мені.

— Гайжа!

Кожен, піднісши горіх до рота, починав пити. Я приклався теж. Питво не погане — і прохолодне, і смачне. Але хотілося води… Вже тоді, коли вийшли на подвір’я, під папайєю я помітив невеличку нору. Заглянув. Так то ж криниця! В землю вмуровано велетенський, з гладенькими, може, навіть полив’яними стінами, глек, до половини наповнений водою. Показав, що хочу напитися. Кружкою, власне, половинкою кокосового горіха, мальдівець зачерпнув водиці і подав мені. Звісно, не те… А що вдієш? Мальдівці завжди п’ють воду, зібрану під час дощу. Іншої прісної на кораловому суходолі немає.

Ми сиділи під тінистим деревом — шестеро мальдівців і я. Спокійні, з якоюсь невимовною тугою очі, здавалося, дивились прямо в душу. І цих людей англійці називають ледарями! Але ж руки їхні, натруджені від важких кам’яних товкачів, свідчили про нелегку, виснажливу працю.

— От де ідилія — на Мальдівах! — розповідали нам в Коломбо.

Та ідилії я не побачив… Оця кора, яку з дня в день б’ють остров’яни, аби виготовити собі примітивний одяг; боніто — риба, що сушиться он на низці під пальмами, яку потім забирають на Хітаду, а звідти вивозять на Цейлон та в Індію; копра, так ретельно обчищена й просушена; вода, яку по краплинці збирають у дощові дні; плодові дерева, догляд за якими потребує стільки сил і терпіння, — хіба все це не свідчить про повсякденну боротьбу людини за хліб насущний?

Як же дізнатися їхні імена, цих гостинних остров’ян? — ламаю голову. З горем-бідою довідався, вдавшись до жестів і міміки.

Відповідають мені по черзі: Сандіді, Алідіді, Абдул, Тута, Хамід, Ісмайдіді.

Прийшов Касянович, Пастернак і з ними Абдуладіді — літній остров’янин, котрий учора привозив вождя; він розуміє й по-англійськи.

Скоро повечоріє, а ми гостюємо в мальдівців…

— Що вони тут зроблять, ці шестеро? — питаю Абдуладіді.

Той розповів… На; всіх острівцях атолу є родючі клапті коралового намулу, хоч і не всі суходоли заселені. Кокосова пальма — годувальниця остров’ян: вона й харчує, й одягає людину. Кожне дерево — на обліку. То лише верхоглядам здається, що горіхи самі з неба падають. Ні, пальму треба старанно вирощувати. Вона — справжнє багатство. А ці шестеро мальдівців живуть тут, доглядаючи кокосову плантацію, та ще ловлять рибу — смугастий. тунець славиться за межами архіпелагу.

Стрункий, вродливий юнак — Ісмайдіді — один з шести, з якими я стрівся на острові; Хамід — його молодший брат, підліток. Вони й запросили мене до затоки, де стояв їхній човен. Вдосвіта хлопці повернулися з океану; на лов вирушать тільки під вечір.

Показували острів, пірнали в лагуні, щоб дістати корали й черепашки… Потім Хамід узяв довгасту мандоліну, заграв.

Його брат пустився в танок. Він то рвучко викидав руки вперед, то, як птах крила, опускав їх. Він співає, і пісня така гарна, що хочеться її записати. Але на чому?

Тоді я беру довгасте воскоподібне листя деревця герафа; тонкою перламутровою скалкою з черепашки кукула записую пісню. На судні з допомогою Абдуладді переклав слова. Пісня — про море, про сонце, що незгасно сяє над островами. Мальдівець співав про те, як тихо зітхає голуба вода, шепоче пальмове віття і як цю тишу щодня стривожує гуркіт англійських реактивних літаків.

З «Витязя» повідомили: всім повертатися на судно.

Увечері ми залишили атол.

Ми простували на південь. Неподалік Мальдівських островів лежав архіпелаг Чагос — група низинних коралових атолів.

Океан хвилювався. На заході небо запнули хмари. Припустився рясний дощ. Скоро він перейшов у зливу.

Я завітав до каюти. Мій талісман — гумовий морячок, Сіндбад-мореходець, гойдався, тикаючись носом у скло ілюмінатора. Я теж ледве стояв на ногах: від хитавиці