Читати книгу - "Чорний вовк"

губах з’явилася зла посмішка. — Тебе зраджують, а в мене заспокоюються. Ще міліметр, і мені прийшов би кінець. У Пепіка ти влучив. Та все одно не втечеш. Уже скрізь дзвонять телефони. Працює радіо. Не втечеш. Ще міліметр, і я б ніколи не побачив, як тебе повезуть на допит». «Все одно живою їм не дамся», — думала Інга злісно. Потім узяла в обидві руки важкий восьмизарядний кольт, трохи висунула його з-за пенька і натиснула спусковий гачок., Аж засичала від злості — куля знову пролетіла мимо. «У мене ще є час, та його не так уже й багато. — Вона розмірковувала. — До ставка хвилин тридцять, там кінчається прикордонна смуга. Але навіть там я не буду в безпеці — їхні собаки візьмуть мій слід». Ніколи ще вона не ненавиділа цей народ так, як в ту мить. «Лізо, якби тич була тепер тут, — міркував провідник, — усе робилося б точно за інструкцією. Тобі не треба було б нічого пояснювати. Ти б зникла в темряві, як тінь, підкралася до нього ззаду і впала б йому просто на спину. Досить було б твого страшного гарчання, і він занімів би від жаху. Ех, Лізо, Лізо!»

Ще один постріл збив над його головою гілочку з ялинки. «Дуже високо, — засміявся провідник. — Що далі, тим більш здають у тебе нерви. Ти, певно, розумієш, що секунди вирішують твою долю».

Вибрав хвилину і протер ліве око. А коли подивився на долоню, побачив на шкірі темну смугу. «Певно, кров, — подумав. Та це не злякало його. — Маленька ранка на скроні, від якої залишиться помітний шрам, і завжди, коли я торкнуся його ненароком, згадаю цю ніч. І бідолаху Пепіка». Провідник доторкнувся до скроні і застогнав від болю. Знову потемніло в очах. Щось у нього не в порядку з головою. Але нічого страшного. Якби щось серйозне, він не зміг би так зосередитись.

Раптом провідник помітив, що чорне тіло убивці ворухнулося, посунулося від пенька назад — там теж стирчав якийсь пеньок чи купа землі над канавою. «Не можна, щоб він доповз до тої канави, бо втече до лісу, а я навряд чи зможу погнатися за ним».

— Пепіку! — закричав провідник.

Йому відповів приглушений стогін, сповнений болю. «Його, поранено і, мабуть, важко, інакше він підтримав би мене. Та, певно, все ж не смертельно».

Тільки тепер з’явилася голова. Щось блиснуло. В першу мить йому здалося, що це якась світла шапка.

Пролунала автоматна черга.

Ніщо не ворухнулося. Голова наче звелась, потім знову впала та так і лишилася лежати за пеньком, залита місячним сяйвом.

— Жінка! — скрикнув він вражено.

І тоді галявину затопило світло фар.

6

Незабаром фар стало більше: приїхали офіцери з округу. Сліпучо-білі кола світла розходились навкруг нерухомого тіла. Воно вже не лежало обличчям до землі, хтось перевернув його на спину. На темному моху вирівнялося біляве волосся. Навколо тіла і розбитого кулями пня утворився великий білий еліпс. Спочатку він рухався, весь час змінюючи свою форму, коли проїжджали машини, — то ставав довгим, то знову стискався, але нарешті застиг.

Ось смугу світла перебіг бурундук, сполоханий шерехом землі, що обвалювалася під колесами автомашин. Перелякано заморгавши намистинками-очима, він настовбурчив свій рудий кожушок і знову втік у темряву.

Приїхали ще дві машини — по радіо викликали кілька пунктів одночасно.

Одна машина була вже готова до від’їзду. Ось її задні колеса забуксували на вологій траві.

Чи пощастить врятувати людину, що лежала в ній, — вирішували хвилини. Стрілець лежав на спині. Ліва його рука була наспіх перев'язана. Її в зап’ясті перебило кулею, яка відскочила від дерева. Під голову йому поклали брезент, і голова метлялася на всі боки.

Коли садовили в машину провідника, той заперечував, кажучи, що з ним, власне, нічого не сталося. Проте на ліве око не бачив, і тільки в світлі фар стало видно, що воно залите кров’ю.

— Але ж правда, товаришу капітан, зі мною нічого не сталося, — повторював він. — Якщо витерти око, я побачу на нього. А це головне. Ну, трохи, мабуть, зачепило скроню. І трохи нудить, та це, певно, од рани.

— Певно, — з сарказмом повторив капітан. Він був довгий, худий, із стурбованими очима. З якимсь змішаним почуттям дивився на мертву жінку. Навіть тепер, після смерті, в рисах її обличчя не було нічого жіночого. Все в цьому обличчі говорило про жорстокість.

Провідник перехопив його розгублений погляд.

— Я ж не міг знати, що це жінка, — боязко зауважив. — = Вона стріляла, як мужчина. І намагалась вбити. Ще трохи, і знищила б і Пепіка, і мене.

— Це не ваша провина, — тихо відповів капітан. Він завжди жалів людей. За довгі роки служби на кордоні капітан бачив багато мертвих — і негідників, що приходили з того боку, і прикордонників. — Нам треба було схопити її живою, от і все, — зітхнув він. — Я не думаю, що вона хотіла перейти кордон.

Капітан злегенька пальцями торкнувся голови провідника. Той раптом скрикнув, відчувши нестерпний біль.

— Певно, — ще раз повторив капітан і бинтом стер кров з пальців. Потім уважно подивився на солдата. — Ви свій обов’язок виконали, а тепер ідіть до машини. Ще якась десята міліметра, і вам розтрощило б череп.

— Це вона другим пострілом, — мовив провідник. — Я зразу нічого не почував. Тільки вдарило, наче кобила хвицнула в голову, а дуже не боліло.

— Іди до машини! — наказав худий капітан і легенько підштовхнув його. — Треба подумати про Краткого. Дорога кожна хвилина.

Провідник ще раз подивився на мертву.

— Але ж я…

— Викинь це з голови. Вона стріляла, до того ж дуже влучно. Хотіла вбити тебе. Ну, а вийшло інакше.

Машина знову забуксувала, потім колеса знайшли. тверду опору, і автомобіль рушив. Дорога була погана, і голова стрільця тряслася на вибоях, хоч брезент трохи приглушував удари. Провідник сидів на