Читати книгу - "К7"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я ще не був готовий.
— А мені щось біля шести з половиною тисяч. Ми, певно, помилилися!
— І ще як! Летимо із скорістю 28 800 кілометрів на годину. Ясно?
— Не розумію такої скорости. 280 на годину так, але 28 000 не розумію.
— Хіба тільки те, що летимо досить скоро! — докинув я.
Ми почали потрохи розглядатися по нашому приміщенні. Гаська пішла до своєї кабіни впорядкувати речі, і я теж поскладав свої. Моя кабіна була маленька, вузенька, не було куди рухнутися. Побіч неї мав кабіну Семен, по другому боці коридору Гаська. По якомусь часі ми знову зійшлися в навігаційній кабіні.
— Гляньте, гляньте, наша Земля! — з захопленням кликнула Гаська.
Ми глянули позад нашого корабля. Навіть Семен піднявся із свого місця і дивився разом з нами.
А Земля стояла за нами, як велетенська куля, освітлена з одного боку Сонцем. Ми бачили ясно контури Азії і моря. Береги Землі мали ореол блакитної краски, і тому не відрізнялися чітко від чорного неба.
— Це наша атмосфера! — пояснив Семен. — У ній заломлюється сонячне світло, і вона замазує крайні контури Землі.
На чорному тлі це була надзвичайна картина! Ми мали Сонце зліва, зорі було видно винятково чітко, вони засівали нескінченною кількістю небо. Над нами, з боків і під нами сяяло ціле море зір, а їх було видно багато більше, як у найкращу ніч на Землі!
Ми стояли довго мовчки, захоплені маєстатом небаченої досі природи. Тільки Семен відійшов до свого навігаційного стола провірити напрям і скорість нашого лету.
Коли ми поверталися з Гаською до передньої кабіни, дівчина промовила:
— Мені так гарно на душі, і так легко йдеться, наче б пливла в повітрі.
Те саме відчував і я.
— Звичайна справа! — завважив із свого місця Семен. — Віддалюємося від Землі і втрачаємо на вазі. Я певний, що кожне з нас важить тепер не більше двадцяти кілограмів. Сідайте краще і припоясуйтеся до крісел.
Ми послухали і сиділи спокійно, вдивляючися перед себе. А там видніли тільки зорі. Мільйони зір на безконечно чорному небі перед нами, по боках, згори та знизу.
— І так можемо летіти сто років? — збентежено запитала Гаська.
Семен засміявся:
— Що там сто років?! Тисячі і мільйони, і цілу нескінченність! Хіба що причалимо на одній з тих зір більш або менш щасливо.
— А де Місяць? — здивовано спитала Гаська.
— Вийшов саме з-поза Землі! — відповів я, бо перед хвилиною глянув туди.
І ось перед нами знову стояла чудесна картина Всесвіту. Місяць викочувався з-поза земної кулі, наче б народжувався з неї. Коли Земля мала блакитну краску, Місяць був золотий, ще більше золотий, як із Землі. Ми мовчали, захоплені неймовірною красою космосу.
Земля на наших очах маліла, ми швидко віддалювалися від неї.
— А Місяць мандрує своїм шляхом! — промовив Семен. — За кілька годин ми зустрінемося з ним.
Він відійшов до свого навігаційного стола, а ми ще довго дивилися на Землю і її супутника.
Опісля я зайняв місце Семена, а він поклався спати у своїй кабіні. Власне, який це час, котра година? Тут не було вже ні дня, ні ночі. Або, точніше, з одного боку був гарячий день і яскраве Сонце, з другого повна ніч.
Дві години пізніше ми летіли вже в сторону Місяця. Тобто, ми не міняли напряму, а Місяць налітав на нас. Я не мав ніякої роботи при навігаційному столі. От так, час від часу споглядати на невелику таблицю зі стрілками і провірювати, чи не змінився їхній напрям. Якби таке трапилося, я повинен розбудити Семена, і це все.
Ми бачили, як Місяць обертався довкола своєї осі, ми бачили дедалі виразніше його гори, кратери і рівнини, прилипли до вікон, щоб не пропустити ніякої подробиці дивного краєвиду.
— Летимо тепер рівнобіжно з Місяцем! — промовила Гаська.
— А може б піти по Семена? — відповів я стурбованим голосом.
— Я вже тут! — обізвався з-поза нас Семен. — Тепер вимкну К7, і Місяць сам нас притягне до себе. Це притягання легко буде згодом регулювати.
— І що далі? Вийдемо на Місяці? — спитала тремтливим голосом Гаська.
— Побачимо. Провіримо з лету поверхню Місяця в різних напрямах. Вийдемо, коли знайдемо на ньому К7. А коли ні — полетимо далі.
— А я б хотіла походити по Місяці! — химерним голосом сказала Гаська.
— Іншим разом! — твердо відповів я.
На мої слова Гаська не звернула ніякісінької уваги.
— Семене! Вийдім на Місяці! — просила.
— Неможливо, Гасько! Коли не знайдемо К7 тут, слід нам шукати далі в просторах — на Марсі, на Венері, а може, деінде. А часу в нас мало. Не забувай, що дядько жде, і, врешті, треба ж нам поспішати з нашим завданням на Землі.
Ми поволі наближалися до поверхні Місяця.
Вона мала далі золотавий колір і чорні глибокі тіні. Високі стрімкі скелі пливли нам під ногами, а коли наблизилися обширні доли, Семен обнизив лет ще більше. Врешті ми пливли легко кільканадцять метрів над поверхнею Місяця, автоматично підіймаючись вгору, коли і терен підіймався до нас.
Семен увімкнув апарат, який докладно реагував на присутність К7. Але його стрілка залишалася нерухомою.
— Скелі, як у нас. Мабуть, з того самого матеріалу! — завважила Гаська. — Гляньте, яке диво! Золотий краєвид, над ним чорне небо з Сонцем і зорями!
— За хвилину зійде Земля! — засміявся я. — Чуєте? Зійде Земля!
Я глипнув на поверхню Місяця. Власне, як це сказати? Була колись земля Землі, а тепер земля Місяця?
Під нами просувалася безкрая рівнина, і тільки на обрію видніли велетенські пошарпані гори.
— Тут легко було б осісти! — сказала Гаська. — Рівнина ідеальна!
— Знаєте, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «К7», після закриття браузера.