Читати книгу - "Пролог"

Я хочу бачити Людмилу. Ми ніколи не ділили разом своїх радостей. Поділимо тепер горе.

У кімнаті Стелли на столі лежить книга — «Медея» Евріпіда. Книжка розкрита — її читала Людмила.

І через тисячоліття до мене немов посміхається старий Евріпід, син Мнезарха і Кріти, учень Анаксагора і Протагора, співець людських страждань. Він писав про найскладніші людські почуття, що хвилювали його, його сучасників і що турбуватимуть людство, поки воно існує, — про велику материнську любов, про радість людського існування, яка часто походить із страждань.

Я немов бачу перед собою матір, яка знає, що її діти повинні загинути. Благально простягає руки Медея, — зараз прийдуть вороги і знищать її дітей.

«…Я повинна зараз убити своїх дітей. Тікати звідси! Бо коли я почну вагатись, моїх дітей знищить інша, жорстокіша рука. Вони загинуть хоч що, а коли так, то краще знищу їх я — їхня мати. Озбройся, серце! Чому ж зволікаю я робити страшний, неминучий злочин? Візьми ж меч, моя нещасна рука! Візьми й іди на арену смутного життя! Забудь, що діти дорогі своїй матері! Забудь хоч в останні хвилини сьогодні, що вони твої діти, а потім уже тужи за ними, навіть тоді, коли ти вб’єш їх — все ж вони дорогі тобі, бідній жінці».

Ці рядки читав Цицерон у ту хвилину, коли до нього ввійшли вбивці. Брут, за кілька годин до свого самогубства, теж чигав трагедію Медеї. Материнська любов завжди стояла перед людьми в усій своїй величі, і так само стоїть вона тепер.

«… кара велика буде людям, що осквернили землю кров’ю своїх родичів. У тебе, без сумніву, кам’яне або залізне серце, коли ти сама підіймаєш руку на нещасних своїх дітей. У минулому ми знаємо тільки одну жінку, що вбила коханих своїх дітей, та й вона, нещасна, незабаром після вбивства кинулася з берега у хвилі морські і загинула там разом із своїми дітьми. Що може бути страшніше? О, сповнена страждань, жіноча любов! Скільки муки ти завдала людям?»

Через тисячоліття посміхається, немов глузує з мене філософ і поет Евріпід. Він виправдує матір, яка вагається, яка любить своїх дітей.

Що ж я можу сказати Людмилі? Коли я вимагатиму прищепити хворобу, вона може мені сказати, що я не люблю дочки.

Увечері прийшов Антон Сигізмундович.

— Мені забороняє Людмила Оскарівна сидіти біля Стелли. Але я повинен бути тут.

Він лишається на вечір у нас. Спатиме у мене в кабінеті. Я радий, що він прийшов: самотність — велике нещастя у горі.

— Безвихідь! — ходив я по кабінету. — Безвихідь! — рипів я зубами, вимірюючи кімнату з кутка в куток. — І не можу збагнути, як бути далі? Що робити?

Він мовчав. Що можна радити, коли виходу немає?

Раптом я зупинився.

— Так! — крикнув я. — Я мушу йти!

— Куди ви підете? Перше — ніч, а друге — те, що нікуди йти. Треба бути дома.

— Ні, я піду! Мені краще бути… Ні, тільки не дома.

Він не питав більше, куди і чого я піду проти ночі. Не запитав, чи повернусь я вночі, чи вранці, чи тільки другого дня, — він розумів і бачив, що не піти я не можу, а запитувати мене, куди і чого я йду — марно. Антон Сигізмундович залишився вартувати біля Стелли.

Підійнявся на шпиль гори. Сів у вагон підвісної дороги, що з’єднує шпиль гори з другим берегом озера.

Вагонетка швидко полетіла, — вгорі під дашком скреготав сталевий ланцюг, шпиль гори тікав назад. Я летів високо над озером, внизу горіли вогники пристаней і пароплавів. Поволі наближався берег, назустріч пливли вагонетки.

Зійшов на березі. Їхав без мети. Побачив кафе, де завжди можна випити склянку чорного кофе, де можна до самого ранку сидіти і слухати оркестр, закоханий в Шумана й Ліста. Зайшов до кафе.

У кафе було тільки двоє відвідувачів. Усе нагадувало контрастний малюнок Гросса. Двоє відвідувачів сиділи в куточку під пальмою хамерапс. Я сів недалеко від них. Ні з ким було розмовляти.

Сидів, пив маленькими ковтками кофе, байдуже спостерігав життя навколо.

Відвідувачі: один — сухорлявий, чорний, другий сидів, повернувшись до мене спиною. Вони розмовляли, я дослухався до їхньої розмови.

— Народився я, — казав той, обличчя якого я не бачив, — недалеко звідси, в селі, на березі річки. Добре знаюсь на рибальстві, човнах, мені відомі звичаї рибалок і матросів. Багато рибальського ще й досі є в мені, бо діжка завжди пахне оселедцем.

Голос оповідача здався мені дуже знайомим.

— Ще коли я був малим, — продовжував він, — то доводилось мені спостерігати цікаве явище. Є в липні та серпні такі вечори. Уявіть собі — теплий липневий вечір, м’яке, вечірнє, фіолетове освітлення, золотий батіжок хмар над горами, рівне плесо води відсвічує срібним блиском, як крило літака.

І от раптом такого вечора над водою з’являється немов біла хмарка, падає на воду пластовень снігу. Той пластовень — мільйони білих метеликів, таких ніжних і тендітних, що до них боязко доторкнутись навіть жіночими пальцями. Метелики літають над водою, хмара застилає всю річку. Летять метелики на вогонь, на коси, на остроги, де рибалки кладуть багаття. Летять метелики і палять свої крильця. Загибають у вогні.

Пізніше, коли повійне над річкою прохолодний вечірній вітрець, не видно над водою жодного метелика. Годину політали вони, і немає їх. Ні того вечора, ні другого дня — немає метеликів. Знову, може, видасться вечір, коли з’явиться на кілька годин метелик, і знову його немає.

Не кидай мені обвинувачення, що я романтик, лірик, закоханий у метеликові вечори. Цього не було; я тоді жив між вантажниками, між матросами, а в