Читати книгу - "Там, де південь..."

жвавішим, наче воно, тіло, зрозуміло помилку народження чи ще щось там, із чого виходив увесь цей кошмар на межі божевілля, тверезого й чистого, як би абсурдно це не звучало. Тіло у неї зробилося гнучким, зовсім не податливим, а так, із віком, з роками, з виводком подій, розумієш, як насправді віддається жінка… Ми лежали, дихали важко, й тоді-от несподівано зовсім упав холод… Ми натягнули ковдру на себе, і я вдихав кислі, солодкі її запахи, відчуваючи шовковисту шкіру на своїх пучках. Здавалося, моя долоня, що проходилася від її лопаток до сідниць, втратить шкіру. Ми повторили ще раз, цього разу впевненіше, ніж колись, серед буйства крові й літа… Вона була дорослою, або хтось нашептав, або просто вона знала, що це вперше й востаннє, і нічого лаштувати якісь там ілюзії. Мені то взагалі було по барабану Потім, пізніше, упівдороги, коли ти несподівано, на попередження не робити цього, обернешся, то зрозумієш: вона могла бути твоєю, але ти — аж ніяк… Вона дихала важко, з якимось прихлипом, допомагаючи розганяти холодну кров, вдячність, любов, хіть у повітрі тисячами, мільйонами невидимих атомів, наче розбризкана в повітрі гаряча хвиля сонця, наче крик далекої чайки. Потім ми лежали, курили, її мідне плече, від призахідного сонця, світилося проти мого обличчя. І ми нічого не говорили. Це так обов'язково, ніколи нічого не говорити.

— Ходім, — сказала вона, встала, пряма, з красивою головою, невеликими грудьми; закинула руки за шию й самим лише порухом підборіддя попросила плаття. Вона вдягалася, а я лежав і курив, відчуваючи, що нарешті я потрапив кудись туди, звідки важко буде повернутися, й тільки з тієї причини, що ти сам не захочеш. Вона сіла, підібравши плаття, виставивши свої довгі ноги з гострими й округлими водночас коліньми, закурила, і я слухав її дихання: чуже, далеке, як сам вітер, що вилетів через кватирку, а потім знову повернувся, й ти не сушиш собі голову: це той чи інший? Ми все ще перебували в тому стані невагомості й порожнечі, коли імена, люди, події, голоси, зроблене, сказане не має ніякого значення. Пізніше воно, оце все, набере правильних чи потворних форм. Хтось дотошно виліпить у пам’яті, якщо взагалі все не згорить у великій ямі людського марнославства, наче на сміттєспалищі.

— Може, лишимося до ранку? — сказав я.

— Ні. На мене чекає тато, — відповіла вона й подивилася у мій бік: було темно, але я впіймав її погляд, як ловлять тепло птахи в холодній зимовій тіні. Я вийшов на вулицю. Вітер, сучий холодний вітер, здавалося, обдирав до кісток, розхитував велетенський вигорілий плакат — 1979 рік, далі нерозбірливо. Пляма ліхтарного світла масно залипла на ньому. Цього разу все правильно, — подумав. Поворот голови, і звідси, з висоти, з запахами чужих людей, старих речей, із тонким запахом її тіла й парфумів, я побачив густий від вогнів берег, облизаний чорним рваним язиком мазути лиману.

* * *

І ось, він стоїть, чоловік середніх років, із широкими плечима, з легкою росою на лисіючій голові, а перед ним сизими димами підіймаються Аляуди. Полковник тільки зараз уперше побачив це місце. Взагалі місто: підвішені ліфти, червоні черв'яки трамваїв, рогаті тролейбуси, жовті від сонця блюда площ, апендикс моря, що називається лиманом. Його навіть пробрало спочатку холодним потом, закрутило під ложечкою. Він промацав біля серця, але нічого особливого не знайшов. Знову тумани над Аляудами: тисячі тонких ниток, інкрустованих власною безпомічністю, витягувалися з його мозку, обплутували цей світ із дня в день, щоб запустити тяжкий часовий механізм, яким було його життя, життя його доньки, його покійної дружини, його родичів. Хитра механіка цього світу спочатку не піддавалася, але нарешті вона рушила, й усе почало набувати звичного вигляду: робота, коханки, здебільшого школярки в білих фартухах та коричневій формі, випивка з друзями, просування вгору, туди, де більше платять, а не дають зірки на погони. І це закінчилося… Зараз він тільки повертається сюди, наче вираховує складну задачу свого життя… А до цього… Він цілий день морочився Альбертом. Прийшла донька, з легким нежитем. Вона варила каву, тихенько наспівуючи на кухні, наче далекий відзвук його минулого. Полковник пішов на кухню, привітався, ні, замість звичного «привіт» він поцілував її у дві щоки й швидко вийшов. А вона стояла й дивилася йому в спину. Він ішов униз, тримаючись за серце, тільки його нижня губа розтягувалася, збільшувалася, як у клоуна. Він пройшов у гараж, де стояла «копійка». Прогрів двигуна й виїхав. Тільки зараз полковник помітив, що абрикосовим цвітом занесло всю дорогу. Наче тобі сніг, подумав він, — а вже початок осені, значить, на другий врожай. Нарешті він почав щось бачити, так, він нарешті все побачив: інкрустовані нитки, що зв'язували його з цим світом, вірніше, котрі зв'язували ці квартали, ці вулиці, ці площі в один вузол, зараз натягнулися й загрозливо задзвеніли. Йому захотілося жінки. І зараз, зупинившись під зеленим світлом, він думав, що треба якось вирішити ці дві нагальних потреби: їхати до тих двох бевздюхів із Альбертом — або до Лізки з податливим тілом школярки, хтивим ротом, блискучими очима, красивою задницею. Тут полковника огорнув неспокій. Саме так… Він зупинив «копійку» на розі вулиць, біля пивного кіоска, котрий можна сплутати з тим, що на Третій, а може й Четвертій, а іще — Дев’ятій Слобідці. Не інакше, полковника зараз проймало саме це, хоча він увесь час думав про доньку: в школярках, у строкатому юрмищі, в магазинах, серед цього скопища дівчаток із припухлими залозами, він впізнавав саме її. Але він уявив роздягнену Лізку, боком якось так до нього, з прогнутою спиною, високу, з круглим задом і довгими засмаглими ногами. Він навіть не подумав, що вона чимось нагадує його доньку. Але це прийшло, коли він повільно повів «копійку» вздовж бордюра, намагаючись видивитися саме Лізку, а не кого іншого. Всього в цьому житті не зміниш, настійливо повторював полковник від самого початку шляху, від дому, значить; і тут йому довелося здивуватися, довелося задуматися — а звідки початок, і звідки витікає ця болюча, як потоки наждаків, річка? У паху жарко крутило, рота наливало слиною. Він дістав фляжку й ковтнув коньяку. Лізка сиділа під зеленою парасолею, в шкільній формі, і їла морозиво. Відкушувала маленькими шматочками, клала до рота й дивилася поперед себе. Полковник посигналив, і вона подалася всим довгим тілом, він навіть побачив, як затремтіли м'язи в