Читати книгу - "Натюрморт із вудилом"

— сторонніх осіб. Звинувачення в єресі теоретично могло привести його на багаття, однак, у справу втрутився один із бургомістрів Амстердама, який заступився за аматора-біблеїста, доводячи, що, оскільки Церква вже уділила належного духовного покарання — виключила його зі спільноти віруючих, — немає потреби, аби схильна до помилок людська справедливість ще раз виносила вирок у цій складній справі. Він також сказав, що життя людини не повинно залежати від витончених міркувань теологів.

Зовсім несподівано, 30 червня 1627 року Торентіус був заарештований і запроторений до гарлемської в’язниці.

Спочатку можна було припускати, що вся афера швидко закінчиться, по-перше — батьківським напучуванням трибуналу, по-друге — урочистою обітницею розкаяного грішника виправитися, по-третє — дошкульним штрафом. Однак невдовзі виявилося, що справи набувають фатального обороту, що суд іще перед змагальним процесом вирішив засудити нечестивого митця за будь-яку ціну, суворо і з будь-якого приводу.

Про це свідчила величезна кількість викликаних свідків, серед яких переважали особисті вороги Торентіуса, а було їх без числа. Зізнання стосувалися двох видів злочинів, інкримінованих маляреві, а саме: порушення загальноприйнятих звичаєвих норм і безбожності. У першій справі багатий обтяжуючий матеріал надавали суду слуги будинків, де мешкав митець, власники готелів, принагідні свідки його екстравагантних вчинків.

Отож, один із них бачив таку інтимну сцену — Торентіус із молодою жінкою на колінах. Інший, власник готелю «Під Змієм» у Делфті, розповів зворушливу історію про дівчину, якій маляр кидав у вікно цукерки, аж поки вона не скорилася, а коли завагітніла, зловтішно її покинув, і на домір злого публічно з неї глузував. Також у ролі свідка виступив член відомої родини фан Берестейнів. Він твердив, що Торентіус збирав у заїздах жінок легкої поведінки, покликаючись на лист герцога Оранського — salva guardia[30], — який нібито надав митцеві владу над демімондом усієї Республіки. Ван Берестейн також зізнався, що звинувачений влаштовував учти для поштивих райців і заможних купців, куди запрошував молодих дам із пристойних родин. Після учт усі гуртом віддавалися тілесним утіхам.

Список цих оскаржень — мабуть, правда у них перемішана з плітками, а чесні зізнання з підлими доносами, — можна було б продовжувати, але обмежимося згаданими прикладами. Більш істотною була б спроба відповісти на запитання, чи в контексті пануючих у ті часи стосунків Торентіус і справді був нестерпним типом, злісним різновидом моральної потвори?

Англійський посол Вільям Темпл, уважний спостерігач життя нідерландців, зауважив, що сама фізична конституція обумовлює їхній темперамент і риси характеру. Від природи розважливі, помірковані, вони, за незначним винятком, не відзначалися надмірною пристрасністю. У Республіці суворість кальвінізму лагодив всезагальний дух толерантності. Поруч зі зразковою міщанською, філістерською моральністю існував і значний маргінес вольностей. Хтось влучно зауважив, що така люба голландцям свобода мала за джерело радше ненависть до насильства, ніж захоплення абстрактними гаслами, чим вирізнялися і вирізняються революціонери всіх мастей. Імпозантні здобутки Голландії у царині демократії більшою мірою захищали звичаї, а меншою — інституції. Схоже, толерантність зазвичай закінчувалася там, де натрапляла на крайнощі, скажімо вияви відвертого маловірства. У 1642 році в амстердамській в’язниці опинився такий собі Франк ван ден Мере, який не вірив у божественність Христа і безсмертя душі. Відсидівши сім місяців, він вийшов на волю.

Звичаєвість, особливо на селі, була суворою, а вибір майбутньої дружини та заручини регулювали приписи, засновані на старовинних звичаях, і, про всяк випадок, відбувалися вони під чуйним оком дорослих. Молодь, певна річ, віддавала перевагу менш формальним знайомствам — на ковзанці, у затишних куточках лісу чи морського узбережжя, навіть у церкві, — проти чого гримали з амвонів пастори, а треба сказати, що вони втручалися до всіх можливих і неможливих повсякденних справ — боролися з театром, курінням тютюну, споживанням кави, пишними похоронами, пишними весіллями; засуджували довге волосся у чоловіків, срібні полумиски, навіть недільні прогулянки за місто. Віруючі вислуховували це з побожною міною і робили своє.

Подружжя було загалом солідною інституцією. Батько чи чоловік мали право визначити кару жінці, схопленій in flagranti[31], навіть убивство у такому разі сходило з рук. Заплющували очі на те, що неодружений чоловік підтримував інтимні стосунки з неодруженою жінкою — лише б дотримувався зовнішньої пристойності, натомість, якщо він був одружений, а його підловили на безпутному любовному туркотінні, то мусив зазвичай платити дошкульний штраф.

На тлі більшості сучасних йому європейських королівських і магнатських дворів двір намісника Нідерландів був оазою скромності. Лише Вільгельм II псував цей гідний наслідування образ поміркованості й цнот, а його бурхливий темперамент залишався вдячною мішенню ядучих сатир, листівок, ба навіть з театральної сцени йому дорікали справді надмірним числом коханок.

Втім, існувала дуже поширена, напівпоганська, глибоко вкорінена у традицію, сказати б, інституція — ярмарок — поєднання торговиці, прощі та вибуху розперезаної народної свободи. Сотні картин представляють ці нідерландські вакханалії, без яких неможливо зрозуміти життя голландців. Юрба працьовитих та ощадних селян і ремісників зазнає несподіваної метаморфози, вішає на кілочку свої незламні цноти й охоче віддається спокусі Семи Смертних Гріхів. Урожаєм ярмаркового засіву були численні байстрюки та знайди. Терпляча благодійність будувала для них щоразу нові притулки й виховні заклади.

У великих містах, головно портових, буяла проституція, з якою навіть не намагалися боротися, усвідомлюючи, що то марні зусилля, але почуття порядку вимагало взяти цей суспільний феномен у певні карби. Тому вдалися до оригінального способу — у деяких дільницях Амстердама опіку над будинками побачень доручили поліцейським, і вартові громадського порядку співпрацювали зі шльондрами у зразковій гармонії. Культивувалася не цілком законна, зате прибуткова процедура — ледачниця, вдаючи «цнотливу простушку», зваблювала поштивого, багатого громадянина у певне місце, де його вже чекала поліція і відмірювала «спокусникові» належну грошову кару. Платили, побоюючись скандалу, практично всі.

Як на цьому тлі виглядав casus Torrentius[32]? М’яко кажучи, маляр порушував загальноприйняті моральні норми, чинив це систематично, свідомо, демонстративно, наче символ віри,