Читати книгу - "Чорний ліс"

class="p1">– Бо пан Юркевич зовсім не володіє мовою, якій довіряють аборигени. Його німецька досить вправна. Він напише, ви перекладете. Ось чому я попросив відрядити вас до мене на деякий час. Потрібно поки три агітаційні листівки. Вони повинні мати характер офіційного документу. І стати першим викликом масованій антинімецькій пропаганді місцевого підпілля і банд, що таборяться в Чорному лісі. Як вам ідея?

Франц Хольман неприховано тішився з самого себе. Сутулий Юркевич мовчав.

– Невже важко залучити для такої роботи когось, чиї, гм, витвори можна не перекладати в такий складний спосіб? – спитала Ванда.

– Можна, – легко погодився капітан. – Навіть треба. Аби не кілька чинників. Особисто я не довіряю тим українцям, котрі дотепер співпрацювали з Райхом на всіх напрямках. Виявляється, що вони в загальній масі були прихованими ворогами німецької влади, користалися зі співпраці для власних потреб. Зараз самі бачите – на бік повстанських банд переходять цілі поліційні відділи, зі зброєю, яку отримували від німецької влади. Учорашні віддані громадяни чинять активний опір, скрізь саботаж, і тому довіряти українцям таку важливу ділянку, як пропаганда й агітація самих себе, – він сумно всміхнувся, – не ризикую ані я, ані хтось вище. Не лише в Рівному, а й у Берліні згодні зі мною. Ну і, повторюся, пан Юркевич себе добре зарекомендував на подібній роботі. Дає стабільні й гарні результати. Співпрацю з ним та об’єднання зусиль вважаю ефективним. Вас, фройляйн, задовольнить таке пояснення?

Ванда відповіла ствердно.

Не хотіла озвучувати ще одну причину такого вибору, яку вважала справді головною.

А саме: Франц Хольман, dziki czlowiek, знайшов, нарешті, легальний привід тримати її поруч. Не забереш від Венцеля, уміє точно відзначити: на відстані простягнутої руки. Капітан поєднує інтереси, державний та особистий, і не треба ламати голову, що для нього важливіше: успіхи на ниві пропаганди чи прискорення процесу, що дозволить одного разу залізти їй під спідницю.

Ванда Мостовська хотіла помилятися.

Та досвід і жіноча інтуїція підказували: ох, правильні її передчуття.

3

Ліс, район Здолбунова, база відділу УПА

Коли спустилися в бункер, Хмара велів одному з бійців супроводу зачинити за ними люк.

Каганець на саморобному, збитому зі снарядних ящиків столику вже горів. Із чого Максим зрозумів: бандерівський командир обладнав тут командний пункт й саме займався своїми справами, коли привели полоненого. Квапився, тому й не загасив вогню, лишивши на столику все, як було. Тепер же Хмара прибрав зі сторонніх очей розкладені папери й карти, і Коломійцеві це раптом дало надію. Якби лісовий командир уже все вирішив і смертний вирок лише відтягується на короткий час, задля формального допиту, ніхто б від полоненого нічого не ховав.

Усе одно не розкаже.

Але зринуло інше питання, не менш важливе для Максима. Нехай не вбиватимуть, це добре, помирати отак не хоче жодна жива істота. Що замість розстрілу – полон? Можливо. Для чого бандерівцям тримати полоненого? Обміняти на когось із своїх? Нехай, таке трапляється. Та Коломієць не надто важливий трофей, аби хтось на нього спокусився. І потім, обмін із ким? Як пояснювали офіцери з НКВС, лісові вояки тут воюють на німецькому боці, підтримують окупантів. Значить, є варіант – здадуть своїм німецьким хазяям, на підтвердження лояльності, і Максим перекочує з Чорного лісу до гестапо. Чи, що теж ймовірно, наші партизани тримають у себе когось із бандерівських ватажків. Тому опинитися у своїх є все ж таки маленький шанс.

Головне – розгадати наміри Хмари.

А бандерівський командир почав відразу, довго не тягнув:

– Хто такий і як опинився тут? Яке маєш завдання, від кого?

Пан або пропав.

– А я з ким розмовляю? Документи, повноваження. Ми за лінією фронту, і я не певен, що повинен відповідати на невідомо чиї питання.

Хмара далі зберігав загрозливий спокій.

– Я – хорунжий Української повстанчої армії Хмара. Полоненим папери не показую, хоч їх маю. Як і всі потрібні повноваження для того, щоб допитати тебе. Особливо панькатися не будемо. І потім, якщо на допиті не здохнеш, наказ на страту віддати.

– Це у вас тут манера така – розстрілювати всіх, кого допитали? Хай би що людина сказала, вирок ти вже виніс, хіба ні? А якщо я ні в чому не винен?

Хмара сплів пальці рук перед собою, хруснув ними, розплів, знову поправив жестом чуба.

– Ти солдат ворожої армії. На чужу землю зі зброєю в руках прийшов. Лихі наміри маєш. Нашого побратима вбив, хоч сам українець, з говірки чую – східняк. Зазвичай від нашого командування спеціальний припис щодо земляків маємо. Зокрема, полонених не вільно стріляти. Навіть маємо таких, як ти, назад, на власну територію пускати. Якщо на правильний шлях навернути не вдасться.

– Цікаво, який такий правильний? Ти тут про своїх сказав. А вбивати своїх нормально, теж у вашій інструкції прописано?

– Тебе не стосується.

– Що саме? – не зрозумів Коломієць.

– Жоден пункт настанови. Той, хто винен у загибелі бодай одного нашого побратима, партизана чи цивільної людини, тим більше свого, українця, під розстріл підпадає. Зокрема, я доставити тебе далі, у запілля, маю. До нашої служби безпеки. Хай би ті, кому належить, тобою займалися. Та як командир окремої чоти відділу особливого призначення можу сам, без СБ, слідство провадити.

– Так розумію, ти своє слідство вже скінчив, – Максим поволі почав заводитися, майже не думаючи про небезпеку та ймовірний близький кінець. – Винного знайшов, доказів у тебе – слова твого ж бійця, підлеглого. Більше нічого. А завтра він чи інший прийде в те ваше СБ і заявить: хорунжий Хмара вбив свого побратима. Згоден наперед зі звинуваченням та вироком, а, товаришу командир чи як там у вас звертаються…

– У нас товаришів нема, то всі в більшовицькій партії та Червоній армії. Хочеш звертатися до мене, кажи – друже командир чи друже Хмара.

– Ми не подружимося.

– Тоді зви паном Хмарою.

– Пани в Польщі.

– Ич, мудрий який. Добре, ніяк мене не називай. Не звертайся. Просто кажи, що хочеш, відповідай, коли питають. Я тобі назвався. Хто ти такий – не почув.

– Мене звуть Максимом. Прізвище – Коломієць. Раніше, до війни, служив у міліції, в Миргороді. Знаєш, де це?

– Маю уявлення, – кивнув той. – Здивуєшся, але ми про іншу Україну тут маємо більше розуміння, ніж ваша частина – про тутешню. Знаємо, зокрема, як вас Сталін голодом заморив і, на щастя, не всіх виморив. У вас, на Полтавщині, не було ліпше, ніж усюди. А ти все одно більшовикам служиш, та ще й у їхній міліції. Це ж ви, міліціянти, в людей по селах