Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

бував украй рідко. Тому що доводилося багато працювати. Він ранесенько вставав, пізно лягав і вважав за краще зоставатися у Москві. Частіш за все повертався додому після півночі і, випивши склянку горілки, падав у постіль, іноді навіть не роздягшися. Але тут так вийшло, що звільнився він незвично рано і вирішив з’їздити до сім’ї. Приїхав на дачу, перевдягся в домашню фланелеву піжаму і легкі шкіряні капці, пообідав чи повечеряв (це як вважати) і став будувати разом із чотирирічним онуком залізницю. Не добудував – онука повели спати. Коли його повели, професор подумав, що і йому не кепсько буде подрімати, пішов до себе в спальню. Вийшов звідтіля через півтори години з пожмаканим обличчям і скуйовджений. Сів на терасі пити чай, коли це з’явилися патологоанатом Самуїл Драппопорт і вухогорлоніс Мойсей Гольдман, що жили на сусідній вулиці і були майбутні, як і сам Вович, «убивці в білих халатах».

У ті патріархальні часи люди часто запросто, як кажуть, і без затій могли зазирати один до одного на вогник без попереднього повідомлення по телефону чи Інтернету, тим паче що у Гольдмана і Драппопорта на дачі телефонів і не було, а що таке Інтернет, вони й зовсім не знали, незважаючи на те що були професорами. У Вовича телефон якраз був, але цього вечора йому ніхто не дзвонив.

Ну звичайно, якщо друзі завітали з пляшкою, треба лізти до льоху. Краще б у холодильник, але холодильник тоді навіть професору Вовичу був недоступним, як і Інтернет. До льоху, звичайно, поліз не сам професор, а його домробітниця Клаша з села Березово колишньої Орловської губернії. Клаша підняла нагору шматок сала, банку грибів, миску квашених огірків, дещо іще, розпочалася звичайна російська пиятика, характерна усім російським людям, включно з євреями. Пили, розмовляли. Про роботу не говорили, політичних тем уникали, травили побутові анекдоти, сперечалися про тоді ще заборонену науку генетику, про яку вони, втім, вже дещо чули.

Драппопорт сказав, що він прочитав в одному американському журналі, який невідь-як йому потрапив, статтю про цю начебто науку, яка нашою наукою ніяк признаною не була. Автор статті запевняв, що спадковість будь-якого живого організму від стручкового гороху до людини визначається генами, з яких складається цей організм. А в кожному гені є певний набір хромосом. Коли людство навчиться управляти цим механізмом, тоді на землі відбудеться навіть неможливо сказати що саме. А саме: можна буде ще до народження людини шляхом спрямованого поліпшення її генетики наділяти її найкращими людськими якостями. Робити її витривалою, сильною, з великим інтелектом і різними талантами. Стане можливим і продовжувати тривалість життя людини до безконечності, вирощуючи запасні органи, себто серце, печінку, руки, ноги, очі і вуха. Потім прийшов поет Антокольський і читав їм поему про сина, а невдовзі завітала Маргарита Алігер і читала їм поему про Зою Космодем’янську. Тобто вечір пройшов хороше, цікаво, насичено.

Гості розійшлися після півночі, а професор іще попрацював у своєму кабінеті і ліг спати після години ночі. А вже близько другої раптом у двері стали гучно стукати. Професор подумав про найгірше і майже не помилився. Вибігши в трусах у передпокій, він застав там високого військового (його впустила Клаша) при повному параді і в кашкеті з синім кантом. Військовий козирнув, увічливо запитав, чи має він честь особисто бачити професора Вовича, після чого попросив професора одягтися і прослідувати за ним до машини. Професору стало страшно, він зблід і спітнів одночасно, і Клаша поруч із ним стояла також бліда, навіть не помічаючи, що вийшла до незнайомого мужчини лише в нічній сорочці. Військовий продовжував дотримуватися дуже ввічливого тону і на запитання, куди і навіщо вони поїдуть, відповідав, що по дорозі розкаже. Професор запитав, що із речей він має брати з собою, на що військовий посміхнувся і сказав: нічого, окрім паспорта.

Ця відповідь професора підбадьорила, він чув, що якщо забирають ТУДИ, то непремінно пропонують іти з речами. Зрозуміти переживання професора можна, але, забігаючи наперед, одразу скажемо, що вони були передчасні, поки що професору ніщо не загрожувало. І все ж він, звичайно, тремтів з остраху, коли його в трофейному «опелі» везли в Москву і по Москві. Привезли, однак, не на Луб’янку, як він очікував, а до ресторану «Арагві». Військовий послужливо відчинив дверцята і подав професору руку, допомагаючи вийти з машини. Потім провів у ресторан. Пройшли мимо головного залу, піднялись на другий поверх і опинилися в невеличкій кімнаті, де в загадковій напівпітьмі сидів особисто Лаврентій Павлович Берія в темному костюмі з заткнутою за комір серветкою.

– Ось, товаришу маршал, привів, – доповів військовий, що супроводжував Вовича.

– Сідайте, професор, – сказав Берія, не вітаючись, але ніякої ворожості не проявляючи. – Випити, закусити бажаєте? Ні? Повечеряли? Не в моїх правилах примушувати. Отже, професоре, розпочнемо відразу. У мене до вас розмова дуже серйозна і, як кажуть, суто конфіденційна. Якщо про неї хтось дізнається… ви сам розумієте. Більше попереджувати не буду. Я вас запросив сюди, тому що мене дуже хвилює здоров’я вашого пацієнта. Я людина, як ви розумієте, не сентиментальна, але останнім часом бачу, що товариш Сталін виглядає стомленим, він блідий, багато п’є, мало їсть, при ходьбі волочить ліву ногу, і не тільки я, але всі близькі до нього люди помічають, що його занадто часто хилить до сну. Іноді навіть на дуже важливих засіданнях він засинає, а вчора спав на перегляді «Лебединого озера». Як ви думаєте, що з ним? Може, він потребує негайного лікування, може, навіть госпіталізації?

Професор Вович захвилювався. Пам’ятаючи клятву Гіппократа, він хотів було заїкнутися відносно лікарської таємниці, але, дивлячись на співбесідника, зрозумів, що в даному випадку про Гіппократа краще забути. І все ж він спробував ухилитися від прямої відповіді.

– Мені, Лаврентію Павловичу, важко відповісти на ваші запитання, тому що товариш Сталін – пацієнт не простий.

– Було б дивно, якби він був простим! – посміхнувся Берія.

– Так, звісно, – погодився професор. – Але якщо ви дозволите говорити мені одверто…

– Тільки одверто й кажіть.

– Тоді я вам скажу так. Товариш Сталін звик дуже багато працювати. Він сам каже, що працює, наче кінь. Він звик витримувати нелюдські навантаження. Особливо під час війни. Але тоді його підтримувала свідомість величезної відповідальності. Вона давала йому додаткові сили. Тепер же, коли війна скінчилась, коли смертельна небезпека для всієї країни минула, організм товариша Сталіна мимоволі розслабився і не здатен тримати колишній вантаж, а сам товариш Сталін цього, як мені здається, не усвідомлює і працює в колишньому, вже непосильному для