Читати книгу - "Колиска сонця"

— Кажеш, признається, де Іштван?

— Признається, — заспокоював молодий.

Махнюк замовк. Видно, йому було тяжко далі говорити. Здавалося б, уже давно прожите, призабуте, зараз озвалося в чоловікові новим болем. Запотічному хотілося дослухати оповідь до кінця, але не квапив Петра — нехай трохи відійде. Отак мовчки і сиділи хтозна скільки.

— Привезли Анну увечері, — видихнув нарешті Петро, — всю спухлу від побоїв. І ніхто з нас за цілий день не знав, що вона у жандармерії. До кінця так і не призналася. Цілий тиждень металася у гарячці. Серед ночі поривалася тікати в одній сорочці. Потому відходили бідну дівку баби. Прийшла до тямки, але мову їй наче відняло. Цілими днями сидить при вікні, страшними очима дивиться на Жорнину і мовчить. Продали корову і порішили везти її у лікарню. Не встигли… Одного дня, коли нікого вдома не залишилося, Анна повісилась.

Махнюк знов умовк, і в цю мить, дослухавши трагічний кінець історії, заспівав цвіркун. І була вже його мелодія не із тих безтурботних, світлих, що заколисують, навівають спокійний, глибокий сон, а якась моторошна.

— Вернувся Іштван Габель додому в сорок четвертому, після поранення. Була пізня осінь, — продовжував Махнюк. — Зайшов серед ночі до хати, став у дверях — худий, очі запалі, лице, як із воску — і, навіть не привітавшись, каже:

— Петре, чиніть зі мною, що хочете. Не моя вина.

— Іди, іроде, з хати, іди, вбивце, не наводь гріха на душу, — закричав я не в собі і схопив його за груди.

Зайойкала жінка, прокинулись діти — і собі в плач. А він дивиться на мене такими очима, ніби йому вже остання хвилина відлічена і мовить тихо:

— Я й прийшов, аби ви мене вбили, бо жити тепер уже пусто.

І розтопили тоті слова мені увесь лід у грудях. Сів собі безсилий на лавицю, а він біля мене і просиділи так до перших когутів. Коли збирався йти, вперше за всю ніч спитав:

— Петре, чи сказала хоч щось напослідок?

— Нічого, тільки все молилася за тебе.

Габель роззирнувся по хаті, немов когось відшукуючи, а потім понуро пішов до дверей.

Село жило тривогами війни, яка хоч і пронеслася ураганом на захід, але час од часу нагадувала про себе похоронками. Село жило і цікавістю: як складеться дальша доля Іштвана Габеля? Солдат корпусу Людвіга Свободи, а нині голова сільського народного комітету, Іштван Габель після повернення з фронту навіть не навідав батьківське обійстя. Сяк-так обладнав кімнатку у колишній попівській фарі — люди чим могли, допомогли — і став мешкати там.

— Нічого, — заспокоював Габель старшого сина, — погонорує, погонорує, а там, дивись, приплентається і сам на поклін. Не такі собі в’язи крутили. Все-таки рідна крівця.

Але минали дні. Іштван, занурений у крутіль нового життя, здавалося, назавжди загубив у пам’яті існування своєї рідні — навіть матері, яка вже з десяток років лежала прикута до ліжка. Ночами, коли село спокійно спало, накрите снігами, видихуючи із себе через димарі у холодне небо останки тепла, Іштвана нестерпно мучила думка про матір. Він, здавалося, тисячу днів і ночей ішов до неї і перед самим порогом зупинився. Піднятися б серед ночі, пробігти вулицею до мурованого будинку, розчинити навстіж двері і з відчайним криком «Мамко рідна» упасти би на коліна перед ліжком, до якого доля придавила матір, покласти їй голову на коліна і наплакатись досхочу, бо синівські сльози може зрозуміти тільки мати. Бували хвилини, коли він, зціпивши зуби, уже хотів це зробити, але якась невидима, сильна і владна рука зупиняла його — відчував у душі, коли хоч раз переступить поріг батьківського дому, той берег, на якому він стоїть зараз, виповзе з-під його ніг і він звалиться у прірву.

Минали дні. І тут почало йойкати під серцем у батька-Габеля, не за сином, звичайно — простити йому зганьблену честь роду старий так і не зміг, — а за владою, при якій стояв Іштван. Кинувши об землю гонор, батько прийшов першим на поклін.

— Ось і зустрілися, сину.

— Ліпше би нам не зустрічатися.

— Йой, не говори так звисока, сину, бо хто батька і матір не честує, не видіти йому щастя і від своїх дітей.

— Не знаю, як від дітей, але від вас я радості у житті не мав.

— Хіба не радість, що я тебе дав на цей світ.

— На цей світ я не просився, а коли вже так, то мусіли б дати мені бодай крихту щастя.

— Те, що замолоду чоловік має за щастя, на старості літ матиме лиш за фіглі. До істинного щастя кожна людина приходить, коли їй голову ІНІЙ скрасить! Звідки знаєш, чого я тобі жадав?

— Няню, — це слово прозвучало для Іштвана так холодно, наче у горлянці застряв кусень льоду! — Ви завжди були великим філософом, якого і сам Соломон не перемудрує. Тому говорити далі з вами не буду. Попрошу вас, ідіть собі тою дорогого, якою прийшли.

При цих словах Іштван розкрив перед старим двері.

— Помсти вам чинити не буду, але і знати не хочу. Моєї ноги у вашому обійсті не буде.

Старий опустив притворно смутні очі і, ніби жаліючись порогові, через який мав переступити, із тяжким віддихом промовив:

— Як не мене, хоч би матір пожалів. Усю війну молилася, аби живим вернувся. Бог змилостивився на її слова, уберіг від кулі, а вона помре і не увидить тебе.

Іштван пополотнів, рясна роса зійшла на його чолі. Сили поволі почали полишати його. Аби зовсім не виказати своєї слабості, відчайдушно випалив: