Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

– Скромно.

– Зате усамітнено і спокійно. Онде, бачиш, – Ярковський показав у глиб двору, – яблуня, груші, черешні, альтанка. Людина з природою дружить. Не те що ми з тобою, паркетні жителі.

– Ага, – буркнула Sаня, відкриваючи сітчасту хвіртку. – З природою дружить, фантастику пише, по салонам тусує, ще й Федір.

– Чим тобі не подобається це древнєгрецьке ім’я?

– Древністю, – дівчина пройшла викладеною плитками доріжкою, заглянула за ріг будівлі. – Вхід тут.

Фарбовані у блакитне дерев’яні двері виявились прочиненими. З будинку пахло гнилими яблуками і скипидаром. Ані вхідного дзвінка, ані іншого сигнального приладу їм не трапилось.

– Федоре Андрійовичу! – покликала господаря Sаня. – Ау!

– Заходимо, – вирішив Ярковський.

– Може, він спить, – припустила дівчина. – А може, з бодуна? Мені таке не подобається.

– Заходимо, – повторив еспер і заглянув до вузького коридорчика, де стояла похожа на емальований бак пральна машина, громадились миски, каструлі й пусті трилітрові банки. З-під столика виглядала обвішана павутинням винна сулія.

В мийці лежав брудний посуд. Ярковський протиснувся до внутрішньої двері, зайшов до великої кімнати. У Бусурманко вона, судячи зі всього, правила за вітальню. Середину кімнати займав великий стіл, на якому розклали садовий та столярний інструмент, сервант ломився від сервізів, чайників і соусників. Зграйку стільців відсунули до вікна, а на стінах повісили акварелі в пластмасових рамках та пожовтілі фотографії. Запах гнилих фруктів тут відступив перед чимось кислим, змішаним з ароматами побутової хімії.

– Федоре Андрійовичу! – знов покликала Sаня, розглядаючи вітальню з-за плеча Ярковського. – Ми до вас… Ви вдома?

– Тут нікого нема, – констатував еспер й, на всяк випадок, заглянув до другої кімнати.

В ній мешкало неприбране двоспальне ліжко зі страхітливою кількістю великих, малих й зовсім крихітних подушок. Дверцята гардеробу залишили розчиненими, на підлозі стояв тазик з жовтою водою. Здавалось, господар щойно вийшов із кімнати.

– Мені таке не подобається, – повторила Sаня.

Недобре передчуття важко всілось за правим вухом Ярковського й тиснуло звідти, розповсюджуючи мутну тривожність на всю голову.

– До сусідів пішов? – запитав він чи то Sаню, чи то місцевого домовика.

– Й лишив хату відчиненою?

– Може, в місцевих такі звички. Чужі тут не ходять.

– Окрім вас, – мовив за їхніми спинами хрипкуватий голос.

– Добрий день, – муркнула Sаня, обертаючись в бік худорлявого чоловіка у плямистому мисливському жилеті. Її наспіх виготовлена посмішка наштовхнулась на недовірливий погляд.

– Може, й добрий, – погодився чоловік. – А ви хто такі?

– Ви знайомі з Осинським? – вступив до розмови Ярковський.

– Припустимо.

– Я Олександр Ярковський, працюю за його дорученням.

– Федір Бусурманко, – назвався худорлявий. – Де, кажете, працюєте?

– Я розслідую вбивства у салоні Вержо.

– Минулорічні?

– Так.

– Знову?

– Так.

– Так ви менти, чи хто? – Бусурманко зміряв поглядом Sаню. Та прикрила коліна згорнутою парасолькою.

– Я спеціаліст з реконструкції подій.

– А ця… також спеціалістка? – письменник-фантаст все ще вимірював поглядом міні-спідницю.

– Це моя помічниця.

– Зрозуміло, – господареві очі перенацілились на Ярковського. – Вірніше, ні хріна незрозуміло. Мене вже сто разів про все це допитували, розпитували, потім знову допитували. Я вам чесно скажу: вже задовбався про все те розповідати.

– Ми розуміємо.

– Я все те важко пережив, моя дружина досі у комі.

– Ми знаємо. Ми не збираємось вас допитувати, – запевнив еспер.

– Тоді навіщо прийшли?

– Поспілкуватись, – посмішка сяяла на обличчі Sані щирим золотом швейцарського карбу.

– Ярковський, значить, – Бусурманко зайшов до вітальні, поставив перед дверима стілець, осідлав його, поклав великі руки на лаковані вигини бильця. – Прізвище відоме.

– Ви знали мого батька?

– Ні, не мав такого задоволення. А от про вас, шановний, читав в інтернеті. Читав. Пишуть про вас, зокрема, що ви собі на хліб заробляєте чортівнею.

– Реконструкціями подій.

– Один хрін, шановний. Чортівню як не назвеш, вона все одно – чортівня. Ворожбитство горбате… І що, Осинський вам за таке гроші дає?

– Це наші з ним справи.

– Ну, звісно, ваші… Адресу цю він вам дав?

– Ні.

– Самі знайшли, – кивнув Бусурманко. – Юні слідопити, значить. Чи, може, якийсь дух підказав?

– Може, ми сядемо? – Sаня виразно глянула на парасольку, з якої вода скрапувала на підлогу.

– Сядете, сядете… Куди ж я тепер від вас дінусь…

– Ви нам нічим не забов’язані, – нагадав Ярковський.

– Вам – ні, а Осинському… – Бусурманко навіщось глянув на стелю. – Він оплачує лікування Тоні.

Ярковський і Sаня перезирнулись.

– Не знали? – фантаст посміхнувся як скривився, знизав плечима. – Загалом, дивно.

– Микола Григорович нас не інформував.

– Ну то я вас інформую. Він платить. Щомісяця. Шалені гроші.

– Ви вже нас вибачте… – почав Ярковський.

– Вибачу, не вибачу – один хрін. Життя, малята, це танго на мінному полі, – Бусурманко підвівся з зусиллям, хекнув, згадав чортів і клятий артроз, виглянув у вікно. – Я так пропоную: ми з вами сядемо надворі, в альтанці. Там і побалакаємо.

– Там дощ іде, мокро, – зморщила носик Sаня.

– В альтанці сухенько й повітря свіже. А в хаті така розмова не піде… «Ізабеллу» вживаєте?

– Чому ні? – знизав плечима Ярковський.

– В цьому сорті метиловий спирт присутній. Кажуть, в Європі заборонили.

– А мені «ізабелла» подобається, – заявила Sаня. – Солодке і присмак прикольний.

– Прикольний, так, – погодився фантаст. – Тоді йдіть до альтанки, сідайте там, а я зараз усе приготую.

Обплетена виноградом альтанка виявилась просторішою, аніж здавалось з вулиці. В ній легко могла розміститись компанія з дванадцяти, а то й п’ятнадцяти персон. Дошки столу вкривала витерта церата, на ослонах розклали загорнуті в пластик матрацики. Не встигли вони розміститись, як у Ярковського знов заспівав сотовий. Під час короткої розмови він видобув з кишені блокнот, записав в ньому числа.

– Знов Мурчик? – не втримала цікавості Sаня.

– Ага, – Ярковський обвів записане подвійним картушем. – Неоніла Соскіна, себто звізда естради Ліна Бурис, післязавтра, разом з чоловіком, повертається з гастрольного турне.

– Нас до них на гарматний постріл не пустять.

– Порадимось з Осинським, – сказав Ярковський. – Упс. Ці матрацики з’їжджають… Слизькі, зараза, як ті медузи.

– Краще, ніж голі дошки, – Sаня провела по матрацику долонями, потім дістала вологі серветки, обтерла пальці. – А взагалі, Ярковський, скажи мені чесно: нам конче потрібні ота співунка з її турком?

– Здалось би поспілкуватись. Ми надто мало знаємо про салон, його правила, атмосферу, відвідувачів. Це ж була система, зі своїми законами і традиціями, все це треба вивчити. Я хочу співставити враження різних людей, дізнатись дрібниці, перш ніж полізу у петлі. Сама маєш знати, там буде купа збочених натяків на різні дурні обставини. Принцип розімкнутого лабіринту. Треба до того хоч трішки зорієнтуватись.

– В цій справі забагато пасажирів.

– Маєш рацію, мала… – кивнув Ярковський. Він хотів щось додати, але до альтанки вже зайшов Бусурманко. Господар приніс п’ятилітрову сулію, бокали, кошик з фруктами, хлібом і