Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

— Як довго плануєш залишатися? — запитав Дікі.

— Ну, принаймні ще тиждень, а може, й довше, — відказав Том.

— Справа в тому… — Вилиці Дікі злегка почервоніли. Вино суттєво покращило йому настрій. — Якщо надумаєш затриматися трохи довше, чом би тобі не перебратися до мене? Не бачу сенсу залишатися в готелі, хіба що тобі подобається тут мешкати.

— Щиро вдячний за пропозицію, — сказав Том.

— У кімнаті служниці, якої я тобі не показував, є ліжко. Ермелінда ночує в себе вдома. Упевнений, що ми знайдемо в домі ще якісь меблі для твоєї кімнати, якщо хочеш перебратися.

— Звісно ж, хочу. До речі, твій батько виділив мені шість сотень доларів на мої витрати і в мене ще залишилося близько п’яти сотень. Гадаю, нам обом не завадить трохи розважитись на ці гроші. Що скажеш?

— П’ять сотень! — вигукнув Дікі, наче ніколи в житті не бачив стільки грошей. — Та на них же можна придбати невелику автівку!

Том не мав чого додати до цієї ідеї. Він по-іншому уявляв собі розваги. Він хотів злітати до Парижа. Том помітив, що Мардж повертається до їхнього столика.

Наступного ранку він перебрався до Дікі.

Дікі з Ермеліндою поставили в одній із горішніх кімнат велику шафу й кілька стільців, а Дікі ще й почепив на стінах репродукції мозаїчних портретів із собору Святого Марка[12]. Том допоміг Дікі занести нагору вузьке залізне ліжко, яке раніше стояло в кімнаті для служниці. Вони упоралися ще до полудня. В обох трохи паморочилося в голові від італійського вина, яке вони попивали за роботою.

— Ми все ще їдемо до Неаполя? — запитав Том.

— Аякже. — Дікі глянув на свій годинник. — Зараз лише чверть на дванадцяту. Ми ще встигнемо на автобус.

Вони прихопили з собою тільки куртки й Томову колекцію дорожніх чеків. Відтак дісталися до пошти, і якраз під’їхав автобус. Вони стояли біля дверцят і чекали, поки вийдуть пасажири. Раптом Дікі кинувся до одного з них, парубка з рудим волоссям, одягненого в яскраву спортивну сорочку. Той теж був американцем.

— Дікі!

— Фредді! — гукнув Дікі. — Що ти тут робиш?

— Приїхав навідати тебе! І сім’ю Чеккі. Я зупинюся у них на кілька днів.

— Пречудово! Я їду з другом до Неаполя. Томе? — Дікі жестом підкликав Тома й познайомив їх.

Американця звали Фредді Майлз. Він здався Томові потворним. Том ненавидів руде волосся, особливо такого морквяного відтінку, та ще й у поєднанні з блідою шкірою та веснянками. У Фредді були великі рудувато-карі очі, які, здавалося, постійно смикалися, а ще він начебто косив очима або ж навмисне не дивився на свого співрозмовника. До того ж Фредді був досить огрядний. Том відвернувся від нього, чекаючи, коли Дікі закінчить їхню розмову. Том бачив, що вони затримували автобус. Дікі та Фредді говорили про катання на лижах, домовлялися зустрітися у грудні в якомусь місті, про яке Том ніколи не чув.

— До другого числа в Кортіні[13] нас збереться не менше п’ятнадцяти, — сказав Фредді. — Нічогенька компанія, гучні вечірки, як і минулого року! Три тижні, якщо нам вистачить грошей!

— Це якщо ми здужаємо! — відказав Дікі. — Ну, побачимось пізніше!

Том слідом за Дікі зайшов до автобуса. Усі місця були зайняті, тож їм довелося втиснутися поміж сухоребрим спітнілим чолов’ягою, від якого тхнуло, і двома старими селянками, від яких тхнуло ще гірше. На виїзді з містечка Дікі пригадав, що Мардж мала, як звично, прийти до нього на ланч, бо вчора вони припустили, що переїзд Тома затягнеться і їм доведеться відмінити поїздку до Неаполя. Дікі гукнув водієві, щоб той зупинився. Пронизливо скреготнувши гальмами, автобус різко спинився, аж усі стоячі пасажири ледь не попадали, а Дікі вистромив голову у вікно та крикнув:

— Джино! Джино!

Маленький хлопчик, що вештався обіч дороги, підбіг до автобуса та вхопив купюру вартістю сто лір, яку йому простягнув Дікі. Дікі щось сказав йому італійською, малий гукнув: «Subito, signor!»[14] — і кинувся геть. Дікі подякував водієві, й автобус знову рушив.

— Я сказав йому, щоб передав Мардж, що ми повернемось сьогодні, але, мабуть, дуже пізно, — пояснив Дікі.

— Правильно.

Автобус висипав пасажирів на великій залюдненій площі Неаполя, де їх зусібіч оточили колісні візки з виноградом, інжиром, булочками й кавунами. Багатоголосо викрикували хлопчаки, пропонуючи їм придбати авторучки й механічні іграшки. Натовп розступився перед Дікі.

— Я знаю непогане місце, де ми можемо підобідати, — сказав він. — Справжня неаполітанська піцерія. Ти любиш піцу?