Читати книгу - "Світовидові коні"

А знав би — зрозумів би конунг, що товче його превелебність водно про зруйнування Аркони, як сенатор римський колись про зруйнування Картагени, і вигода від тої руїни — тільки самому Абсальону.

А вміли б князі слов’янські дбати трохи далі, ніж про завтрашній день, то здогадалися б, що тевтони і сакси, розтоптавши опісля загибелі Рюгену позосталих венедів, повернуть на них — і горе тоді Чехії та Польщі…

Та не вміють князі передбачати майбутнє. Щодо ж бодричів та руянського зрадника — то байдужа хрещеним душам загибель Роду їх. Себе вони рятують і про себе дбають, не знаючи, що використають їх — і зрівняють із землею.

Мудрий єпископ Абсальон, та не менш мудрі Віщий Молибог й волхви арконські.

Не лише передбаченням вірить старий правитель Руяну, а й словам вивідачів своїх.

А говорять ті вивідачі, що збирає конунг Вальдемар воїнство ціле, а не дві-три ватаги вікінгів. І білий кінь Світовидів відмовився ступати через списи.

Тому тримає Віщий на побережжі пішу рать під проводом Славути Киянина.

Одного не змогло передбачити та провідати Коло віщунське — підлої зради, бо досі жоден руянець не зрікався ще Богів своїх і предків своїх.

А люд руянський, за майбутнє мало думаючи, працює собі та веселиться, коли підійде свято.

Втім, і без свята можна знайти розвагу. Ось збіглося півАркони подивитись, як волхв Божидар освячує злюб Дивининого сина-данця та Вістуні-віщунки.

Хальфдан, вбраний у гаптовану одіж руянську, почувається скуто і не підводить очей. А Вістуня радіє собі і щебече, мов пташка на гілці. Найбільше ж щастя в очах матері-Дивини, тепер бо ніде не щезне син, не подасться в далекі краї, як хотів був напочатку, і не ланцюги скували колишнього бранця, а русяві коси коханої.

Велимир дивиться на молоду пару і роздумує, на добро це чи на лихо. Занадто міцно взяв у кільця братову душу змій Мідгарду.

В усякому разі не піде тепер проти Руяну з мечем колишній вікінг, а отже — не буде ворогом.

А щодо віри його — то хай молиться, як хоче, силувати ніхто не буде міняти Христа на Світовида…

Мати ж Дивина каже просто:

— У нас лихих звичаїв нема, а все хороші. Обживеться і звикне…

Дійсно, як настала зима, дізнався Хальфдан, вельми дивуючись, що і тут справляють Різдво, трохи не того самого дня, що і в Данії, тільки святкують народження Сонця-Дажбога.

А так — майже все як удома: пісні, веселощі, навіть пиво…

Хальфдан все ще думає іноді про неминучу розплату за гріхи свої. До старих нові додались — живе він з жоною поганської віри, і солодко це йому, звичаї ж поганські не тільки не мерзять, а навіть подобаються.

Шепочуть вуста його молитву, та мертві слова латинські, і звук їх — як шурхіт листя, а поруч красуня русокоса волосся на ніч розчісує:

— Коханий мій ельфе…

І тягнеться Хальфдан до рожевих вуст жони, забувши про все на світі.

А тим часом пройшов уже рік від Хальфданової втечі, і мирного щастя лишилось — до літа.

Знають про це віщуни арконські, бо з наказу їх укріплюють руянці побережні гради.

Та лихо віщують і прикмети, і знаки, і лівою ногою ступив за списи білий кінь Світовидів.

Бо єпископ Абсальон, що дає поради конунгу, вирішив не повторювати колишніх помилок, а всі сили кинути на облогу Аркони.

Коли впаде твердиня Світовидова — піддасться і Руян, в захист ідола арконського вірити переставши.

На побережжі ж військо князів-союзників утримуватиме решту руянських загонів, не даючи прийти на поміч стольному граду.

А Мислик, син Любечарів, обіцяв показати підходи до скелястих берегів півострова Вітового, аби взяти Аркону в кільце і з моря, і з суші.

Прибислав-Готліб же з ободритами має захопити джерело, що дає воду місту. Колись, під час одної висадки, перекрили його данці, і скрутно прийшлося арконцям, доки не підійшла підмога з побережжя.

Та нині підмоги не буде, і певен перемоги його превелебність, тим паче, що осяяне союзне військо хрестом святим.

Більшість вікінгів та їх союзників, щоправда, не тільки про хрест та віру думає, а й про скарби Світовидові. Єпископ не боронить тому, та ще й ті чутки підсичує, підіймаючи хрестоносцям бойовий дух.

І ось вирушають з Роскілле дракари та лодії, а на передній в’ється стяг конунга Вальдемара — три блакитних леви на золотому тлі.

Оспівають похід цей скальди,* і опише в мові латинській Саксон Граматик подвиги христолюбного воїнства, конунга ж іменує Великим, і таким його запам’ятає історія.

Тих же, хто загине волі своєї й віри боронячи, пам’ятатиме лише море холодне, білі скелі Руяну та ще Боги слов’янські.

Неподалік Аркони височіє дуб-велет, ніхто не відає, скільки йому років, окрім, хіба що, Віщого Молибога.

Дерево священне обнесено загородою, а в загороді тій б’є джерельце, і береже його дуб від спеки листям своїм.

Джерело це дає Арконі воду, і кілька днів уже боронить його загін Славути Киянина, що відступив під тиском союзних військ з побережжя.

Славута знає, що вони приречені, тому звертається до воїнів так:

— Маємо ми, побратими, звідси піти на луки Сварожі. Доки тримаємо ми оборону, доти і буде вода у криницях Аркони.

І відповіли руянці:

— Поляжемо тут усі!

Славута, чекаючи нового нападу, примостився під дубом і ніжно пестить стовбур велета.

— Ти теж загинеш, прадубе, бо не щадять християни святинь наших… Нам легше, ми хоч боронитися можемо…

Зітхає воїн, згадуючи оповідь матері Світанни, як добиралась громадка язичників від Дніпра