Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

життя. Звісно ж, мої мрії чекали на мене у Нью-Йорку, але те, що я маю вибір, було справжнім полегшенням. Після більш ніж чотирьох років у Повітряних силах, де мені повсякчас казали, що робити, і чотирьох таких самих спустошливих років у деспотичному шлюбі я нарешті відчула: моє життя в моїх руках.

Я не могла не усміхнутися, коли крутонула кермо й повернула праворуч. Від цього моменту я контролюватиму своє життя. Годі! Я не робитиму щось тільки тому, що від мене цього чекають. Я більше нікому не дозволю ставитися до мене, як до нікчеми. Я більше нікому не дозволю переконати мене, що з моїм тілом можна робити будь-що проти моєї волі. Я справді вільна.

Виявилося, що моє життя в Нью-Йорку стало ще неймовірнішим, ніж в Остіні. Тут я заробляла четверту частину своєї остінської платні й витрачала на життя втричі більше, але мені було байдуже. Я в Нью-Йорку. Мої мрії жити в цьому місті розбилися, коли я зрозуміла, що моя частина розташована аж на Лонг-Айленді. Тож я почала добирати собі доступне житло трохи ближче до місця майбутньої роботи. Вибір був невеликий, проте я знала: треба шукати далі — і щось неодмінно знайдеться.

Приблизно на середині мого списку з десятка квартир та міні-готелів я вхопила джек-пот. Хтось відремонтував стару залізничну ремонтну будку розміром чотири на чотири метри. У ній була одна кімната і крихітна вбиральня з туалетом та душем. Квартиру доповнювали раковина й маленький холодильник на зразок тих, що стоять у гуртожитках. І це все могло бути моїм за класну ціну — тисяча двісті доларів на місяць. Без шафи, без телевізора, з одним вікном, без сусідів — будинок моєї мрії. Коли хазяїн показав мені повітку, яка стояла поруч, і повідомив, що я можу ставити туди мотоцикл (якщо вміститься), я вирішила — беру.

Я збудувала пандус, щоб ставити мотоцикл у повітку, поклала футон так, щоб він міг правити і за диван, і за ліжко, і перевернула кошик для білизни догори дном, перетворивши його на кавовий столик. Я мала все, що треба, і відчувала неймовірну радість.

Я влаштувалася на нічну роботу барменом у місцевому ресторані «Новий Місяць» в Іст-Квоґу. Персонал називав мене Остін. Це був барбекю-ресторан. На думку покупців, я додавала йому техаського колориту. Хазяї були чудові, а от відвідувачі — не такі, як я сподівалася. Наші клієнти дуже відрізнялися від «вихованців» трастових фондів, з якими я мала справу в Гемптонсі: найпевніше, то були люди, що тяжко працювали задля щастя багатіїв Лонг-Айленду.

На дозвіллі я здебільшого або видиралася на гори Катскіллу, або сиділа на даху повітки, у якій стояв мій мотоцикл. Смакувала віскі з пластикової склянки та сигару, слухала рев музики крізь відчинене вікно своєї залізничної будки й скучала за своїм собакою.

До початку підготовки лишалося ще кілька тижнів, тому я майже не перетиналася з екіпажами літаків. Я ще не була членом жодного з них. Але невдовзі після приїзду в Нью-Йорк мені пощастило працювати барменом на святкуванні виходу на пенсію одного з моїх героїв — підполковника Дейва Руволи.

Він виходив на пенсію раніше, ніж мені випав шанс політати з ним. Дейв Рувола був людиною-горилою і виявив себе справжнім героєм у тому, що всі знають як «Ідеальний шторм», цебто в реальній катастрофі, що лягла в основу фільму.

Після невдалої через погіршення погоди спроби врятувати корабель Дейв і його другий пілот Ґрахам Башор опинилися в найтяжчій ситуації з усіх можливих. Команда, що лишилася без пального, але хотіла повернутися на базу, мала дозаправитися від літака С-130 у розпалі одного з найгірших штормів в історії.

Дейв, у якого не було змоги ввіткнути заправну штангу в маленький круглий отвір на С-130, мав ухвалити одне з найскладніших рішень: або повторювати спроби і, найімовірніше, розбитися, коли вимкнуться двигуни, або використати рештки пального й виконати контрольоване приводнення на поверхню океану. Однак зробити це в окулярах нічного бачення серед більш ніж двадцятиметрових хвиль було дуже важко.

Намагаючись урятувати свою команду й ризикуючи опинитися на дні океану, Дейв наказав своїм людям стрибати з парашутами, а сам силкувався тримати вертоліт рівно. Раніше Рувола був парашутистом-рятувальником, або ПРом. Одне з багатьох умінь ПРа — бути плавцем і рятувати людей під час шторму. Він знав, що в нього найбільше шансів вибратися з вертольота, що тоне у воді. Після кількох годин у крижаній стихії він зумів знайти двох людей зі своєї команди серед чорного, як смола, шторму, прив’язати їх до себе й допливти до найближчого корабля берегової охорони. Четвертий член команди, Ґрахам Башор, також дістався корабля. На жаль, п’ятого ПРа, Ріка Сміта, так і не знайшли. Після стрибка з вертольота він, мабуть, опинився в западині хвилі й просто не зміг виборсатися нагору. Але напевно про це ніхто ніколи не дізнається.

Рувола — той тип героя, про якого читаєш або якого бачиш у телевізорі. А зустрітися з ним, коли він танцює YMCA на святкуванні власного виходу на пенсію, поки ти розносиш мохіто, — річ неуявленна. Якраз спілкування з такими неймовірними людьми і вплинуло на мене. Я пригадуватиму його приклад пізніше, коли сама зіткнуся з труднощами й випробовуватиму межі своїх можливостей.

Приблизно за місяць до свого від’їзду на підготовку я заходила в місцеву пральню з кошиком для білизни, коли задзвонив телефон. То була мама. Вона плакала так ревно, аж я насилу розуміла, про що вона говорить.

— Мамо? У тебе все добре? У Єгера все добре?

— Вибач, сонечко, — невиразно простогнала вона. — Він помер.

Я випустила кошик з рук на паркувальному майданчику, сіла й розридалася. Я не мала покидати його, хоч і знала, що в Нью-Йорку йому буде страшенно погано. Я не могла повірити, що його більше немає і що я не обіймала й не тримала його, коли він помирав.