Читати книгу - "Богиня і Консультант"

Він провів Володарку Звірів до ліфта. Потім пішов на кухню і включив чайник. У двері подзвонили. Він вирішив, що Діана щось забула, і відчинив, не дивлячись у прозурку. На порозі стояла Індиго. За плечима в неї був великий рюкзак, а в руках юна телепатка тримала портфель Валерія Петровича.

– Не можна відкривати двері, не запитавши: «хто там?» – зауважила Індиго.

– Ти, шмарка мала, ще будеш мене вчити… Звідки ти?..

– Я чекала надворі.

– Усю ніч?

– Майже.

– Але ти вперта.

Індиго, не чекаючи запрошення, зайшла до квартири, поставила портфель під ноги Мітеликові й запитала:

– Де моя кімната?

– А я ще не придумав.

Індиго пройшла до вітальні, потім заглянула у кімнату Анжели.

– Тут погана енергія, – сказала вона. – Це кімната вашої дружини?

– Так. А ти нахаба.

– Ви ще нахаб не бачили.

– До речі, коли приходиш кудись у гості, треба казати: «Добридень!»

– Добридень.

– Будеш спати у вітальні. На дивані.

– Там теж погана енергія.

– Краща за інтернатівську.

– Гірша.

– Навіть так? Тоді йди до спальні. Он туди. А я на диван.

– Оце тут спальня? – Індиго побачила розкиданий сексодром, презервативи на підлозі й хитро глянула на Валерія Петровича. – Тут краще, але…

– Але ти перебірлива дівчинка, я тобі скажу. Їсти хочеш?

– Дядько Слава мене нагодував. У ресторані.

– О, то ви ще в ресторані посидіти встигли… Ок. Тоді бери у шафі постіль і влаштовуйся. Захочеш чаю – скажеш.

Мітелик повернувся на кухню. Він увімкнув телевізор. Ішли пусті новини, кирпата дикторка розповідала про якесь масове отруєння у райцентрі Полтавської області. У пластмасовому чайнику вода вже встигла охолонути. Термометр показував потрібні вісімдесят три за Цельсієм. У порцеляновий чайник Мітелик поклав листя «Зеленої богині», залив їх водою. Кухнею поповзли мацачки східних ароматів.

– Який гарний чайничок! – телепатка стояла на порозі кухні, одягнена в куций атласний халатик Анжели. Халатик їй пасував.

– Антикваріат. Йому вже понад сто років.

– Там, у портфелі, ваш ноутбук.

– Так. І що?

– У вас там надто простий пароль доступу.

–..?

– Я можу бачити електронні паролі.

– Перевіримо. Так який в мене пароль?

Індиго назвала правильну комбінацію з п’яти чисел. «Хто б сумнівався, хто б сумнівався», – майже приречено повторював Мітелик подумки. Він наповнив «Зеленою богинею» дві чашки. Червону для себе і синю – для Індиго. «Зрештою, синій – це її колір».

– А що ти ще можеш бачити?

– Різне.

– Наприклад.

– Можу знаходити загублені речі.

– Це надзвичайно корисне вміння, дівчинко. О, до речі, я місяць тому кудись запхав флешку з важливою інформацією. Всю хату перерив – дарма. Знайти зможеш?

– Зможу. Але ви уявіть її зараз, ту флешку. Ну, як вона виглядає.

Мітелик напружив уяву. Флешка на два гіга, сіра, у титановому корпусі. До флешки причеплено шкіряну петельку. На ній витіснено логотип Borant.

Індиго заплющила очі. Мітелик використав цю мить, щоби зазирнути за низький виріз Анжелиного халатика. Там усе було комільфо. Світла бронза шкіри, розвинені молочні залози.

– Ваша флешка лежить у кишені сірого піджака. У гардеробі, – уточнила Індиго і відкрила очі.

– У якій кишені?

– У нагрудній.

Мітелик рушив до спальні й перевірив нагрудні кишені усіх своїх трьох сірих костюмів. В одній з них виявилася додаткова кишенька-хованка. Флешка майже сховалася у твідовій ничці, лише шкіряний хвостик стирчав назовні.

– Дякую, – сказав Валерій Петрович, вертаючись до кухні. – Свій чай ти вже відпрацювала.

– Який ви щедрий, пане.

– Ок. З мене ще тістечко. І ще одне велике смачнюще тістечко, цілий торт, якщо поясниш мені, чому тобі не сподобалася Діана.

– Хто це?

– Та дівчина, яка була тут до тебе.

– Шльондра?

– Малá ти ще таке на людей казати!

– Але ж вона шльондра, – Індиго подивилася в очі Мітеликові своїми