Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

раптом настовбурчилась, мов наелектризована. Він унюхав не зайця, куницю чи їжатця: перед ним стежиною догори піднімався звір із кігтями й іклами. Аж от із верхівки скелі долинули слабкі звуки. Зачувши їх, Казан скільки духу кинувся нагору з голосним пронизливим гавкотом. Досягнувши верхівки, він побачив видовисько, що на мить змусило його зупинитись. При місячному меві біля самісінького урвища, за футів п’ятдесят від нього, Сіра Вовчиця в смертному двобої билася з велетенською сірою риссю. Непроханий гість повалив на землю господарку скелі, і раптом Казан почув різкий жахливий болісний крик.

Казан стрілою вилетів на нападника. Його атака була швидка й мовчазна, як напад вовка, і водночас надзвичайно смілива, люта й продумана, як у гаскі. Був би його супротивником інший гаскі, він би помер від першого ж нападу. Але рись — не собака й не вовк. Рись — це Мау-лі, або Прудконога, як називають її місцеві індіанці з племені сарсі, — найшвидше створіння цих диких місць. Довгі Казанові ікла були націлені глибоко проникнути в її яремну вену. Але за малу хвильку рись відстрибнула назад, як величезний м’який м’яч, і Казанові зуби вп’ялися не в яремну вену, а лише в шию неприятеля. Казан устряв у бій не з вовчими чи собачими іклами й не зубами іншого гаскі. Він бився з кігтями, що могли покраяти тіло, як двадцять гострющих лез ножів; від них не було захисту, навіть якби він схопив супротивника за горлянку.

Одного разу йому вже доводилося ставати до побою з риссю, що потрапила в пастку. Тієї науки він не забув. Тож тепер робив усе, щоб завалити рись долічерева, замість того, щоб змусити її перевернутися на спину, як би він зробив з будь-яким іншим собакою чи вовком. Тепер він добре знав, що коли лютий кіт лежить навзнак, то стає ще небезпечнішим. Один порух його сильнющої задньої лапи міг би буквально повністю вительбушити Казанове черево.

Позаду себе Казан чув, як скавулить і плаче Сіра Вовчиця. Він розумів: їй страшенно боляче. Його переповнювала лють. Пес із подвійною силою й завзяттям кинувся на рись і зубами вп’явся в котяче горло. Ще б півцаля — і рись не уникла б смерті. А так довелося Казанові здійснити ще одну спробу дістатися до яремної вени. Щоб зробити смертельний випад, Казанові на якусь мить треба було відпустити супротивника. За мить свободи рись похитнулась і впала на спину. У такому положенні на неї й скочив пес, схопивши в лещата своїх щелеп її горлянку.

Котячі кігті роздерли Казанові бік, але трохи вище того місця, удар по якому був би смертельним. Ще б один удар — і Казан не мав би жодного шансу на порятунок. Та бій відбувався біля самісінького прямовису, і раптом протиборці не втримались і, ні гаркнувши, ні скавкнувши, обоє покотилися по обривистому схилу вдолину. Казан, падаючи, усе глибше й глибше встромляв свої ікла у ворога. За футів п’ятдесят-шістдесят униз, біля підніжжя скелі, лежали кам’яні уламки. Саме туди перекидом вони й завалилися. Удар відкинув Казана на кілька футів убік. У кліп ока він уже був на ногах. Пес ще не зовсім очуняв від падіння, та вже був готовий знову стати до бою. Рись нерухомо лежала там, де й упала. Казан підійшов ближче, усе ще будучи насторожі, й обережно почав нюшкувати. Щось підказувало йому, що бій скінчився. Він розвернувся й повільно побрів до стежки, повертаючись до Сірої Вовчиці.

На затопленому місяцем майданчику Сірої Вовчиці не було. Біля входу до лігва, між двома великими каменями, лежали неживі маленькі тільця трьох вовченят. Рись розірвала їх на шматки. Скорботно завиваючи, Казан підійшов до міжскелля й просунув голову в лігво. Там він знайшов Сіру Вовчицю. Вона, згорьована за своїми малятками, стогнала, плакала і скиглила. Казан увійшов у лігво й почав зализувати їй криваві рани на лапах і голові. Увесь залишок ночі вона нема-нема та й схлипнула з болю. Лиш засвітало — і вона попленталася до маленьких тілець, що й досі лежали недвигами на скелі.

Тільки тепер Казанові стало видно всі жахливі наслідки жорстокої роботи нічного нападника: Сіра Вовчиця осліпла, і не на день чи два — назавжди. Рись видряпала їй очі. Вовчицю огорнув морок, і ніяке світло не могло його здолати. І знову заговорив у ньому тваринний інстинкт, що, мабуть, є кращим порадником, пояснювачем і навчителем, ніж людський розум. Цього разу він підказав, що його пара відтепер ще безпорадніша, ніж ті маленькі створіннячка, що пустували в місячному світлі кілька годин тому.

Увесь день він лишався поруч із Сірою Вовчицею. Спокусити покинути її не міг навіть Жаннин голос, що долунював до скелі Сонця. Щоразу, коли Сіра Вовчиця ловила вухом жіночий поклик, вона ще ближче тулилася до Казана. А він притискав вуха й починав знову зализувати її рани. Лише надвечір Казан покинув Сіру Вовчицю, але тільки для того, щоб спуститися вниз і принести їй упольованого вчора зайця. Сіра Вовчиця обнюхала здобич, але їсти не стала. Трохи згодом Казан змусив її піти з ним до стежини. Він більше не бажав тут жити і не хотів, щоб і Сіра Вовчиця лишалася тут. Повільно йдучи поступцем змійкуватою вузькою стежиною, Казан вів її подалі від мертвих цуценят. Рухатися вона могла, лише будучи дуже близько до Казана — так, щоб мати змогу торкатися носом його зраненого боку.

Вони підійшли нарешті до того місця на краю скелі, де треба було стрибнути вниз на три-чотири фути. От тоді-то Казан і побачив, що Сіра Вовчиця стала геть безпорадною. Вона постійно скавуліла й разів зо двадцять примірялася, перш ніж наважитися стрибнути. Зрештою, вона таки зістрибнула, та не надто вдало, не зігнувши ноги в колінах, і незграбно впала біля Казана. Після цього Казан уже не так наполегливо її підганяв. Стрибок Сірої Вовчиці дав їй зрозуміти, що вона в безпеці тільки тоді, коли її морда торкалася Казанового боку. Далі вона йшла за ним покірливо, увесь час притуляючись до його стегна. Так вони вийшли на рівнину.