Читати книгу - "Руїни бога"

під час війни. Тоді поглянув на них тверезо: це аматорська писанина незрілого юнака. Стиль був заснований на сумнівних розлогих метафорах, якими він майже завжди намагався передати свої враження від природи. Його приваблювали неозорі вордсвордівські горби, долини й води. Якось Ненсі сказала, що в нього душа поганина, і він не міг із нею не погодитися. У нього була душа сільського священика, який втратив віру. Та — байдуже: великий бог Пан справді помер, а війна вбила у Тедді бажання писати вірші.

Закінчивши Оксфорд, він спробував податися на магістерку з філології, щоб відтермінувати той час, коли доведеться шукати роботу. У душі він і далі хотів бути машиністом, хоча, мабуть, про те не могло бути й мови. Він здивувався і потішився б, якби хтось йому сказав, що за п’ять років він учитиметься на пілота.

Він вирішив, що досліджуватиме вірші Блейка, їхню «загадкову простоту» («А це ще що за чортівня?» — спитала Сильвія), проте йому не стало терпцю: він полишив Блейка після першого ж семестру й повернувся додому, до Лисячого закута. Він стомився аналізувати і препарувати літературу — «це як розтин», сказав він Г’ю, коли той запросив його до бурчальні на склянку віскі й «балачку» про його майбутнє.

— Я хотів би, — задумливо проказав Тедді, — трошки помандрувати, подивитися країну. І, можливо, Європу.

Під «країною» він мав на увазі Англію, а не цілу Британію, а під «Європою» — Францію, хоча й не сказав цього, бо у Г’ю були непоясненні упередження проти французів. Тедді намагався пояснити батькові, що хоче безпосередньо пізнати світ.

— Так би мовити, «життя почуттів». Працювати при землі, писати вірші. Це можна сумістити.

Ні, ні, звісно, сказав Г'ю, були ж Вергілій, «Георгіки» тощо. «Поет-землероб». Чи «землероб-поет». Г’ю ціле життя працював у банку — це точно не можна назвати «життям почуттів».

Із дванадцяти років Тедді працював на канікулах на фермі Еттрінґем-Голл — не заради грошей (йому зазвичай не платили), а тому, що тяжка праця на свіжому повітрі його тішила. («Уявити не можу нічого гіршого», — сказала Іззі. Якось вона навідалася до Лисячого закута й пішла подивитися, як він помагає в молочарні, й тоді її ледь не розчавила корова).

— У душі я не інтелектуал, — зізнався він батькові, знаючи, що Г’ю це сподобається.

Той справді кивнув із розумінням. Тедді вів далі: чи ж зв’язок із землею — не найглибший із відомих нам зв’язків? Він породжує не сухозлітки інтелекту, а витвори мистецтва, які киплять у жилах (Г'ю ще раз кивнув). Може, він навіть напише роман. (Який він був наївний!).

— Роман? — Г'ю не стримався, його брови поповзли вгору. — Красне письменство?

Красне письменство в них читала Сильвія, а не Г'ю. Г'ю був продуктом свого часу і любив факти, але Тедді належав до його найулюбленіших синів. І Г'ю, і Сильвія потай обрали собі улюбленців серед дітей — і Сильвія цього навіть не приховувала, їхні списки були схожі: Памела — посередині, Моріс — у кінці, щоправда, Урсула, яка закривала список Сильвії, була наймиліша серцю Г'ю. Сильвіїним улюбленцем, звісно, був Тедді, її пестунчик. Тедді цікаво, хто був її мазунчиком до його народження. Можливо, взагалі ніхто.

— Ну, було б прикро, якби ти загруз у цій трясовині, — сказав Г'ю.

Невже батько почувався, мовби загруз у трясовині? Може, саме тому він запропонував Тедді двадцять фунтів і наказав «трошки пожити собі в задоволення»? Від грошей Тедді відмовився — йому важливо торувати власний шлях, хай би який той був, — але за підтримку він був безмежно вдячний.

Мати не дала йому свого благословення, що й не дивно:

— Що це ти надумав? Ти закінчив Оксфорд, а тепер збираєшся блукати, як трубадур?

— Як менестрель, — сказав Г'ю, цитуючи Ґілберта і Саллівана, яких завжди любив, — у дранті й латках.

— Саме так, — сказала Сильвія. — Це жебраки блукають від ферми до ферми в пошуках роботи, а не Бересфорди.

— Власне кажучи, він Тодд, — уточнив Г'ю (це не помогло). І додав (помогло ще менше): — Ти таким снобом стала, Сильвіє.

— Я ж не назавжди, — сказав Тедді. — Може, рік поблукаю, а потім десь осяду.

Він досі думав про Сильвіїних «трубадурів»: ця ідея, що геть не передбачала осілості, його причарувала.

Тож він рушив у мандри. Сіяв капусту в Лінкольнширі, приймав ягнят у Нортумберленді, помагав у жнива в Ланкаширі, збирав полуницю в Кенті. Він їв за великими столами, накритими дружинами фермерів, спав по сараях, хлівах і старих котеджах, а теплими літніми ночами — у давньому, трохи поцвілому полотняному наметі, який пережив його мандри і з бойскаутами, і з Кіббо Кіфтом. Проте найяскравіша пригода цього намету була ще попереду — у 1938 році він супроводжував Тедді та Ненсі на канікули до Пік-Дистрикт, коли вони нарешті з друзів стали коханцями.

— А не можна бути і друзями, і коханцями? — здивувався Тедді.

— Звісно, можна, — сказала Ненсі, й Тедді зрозумів, що знає її надто довго й надто добре, аби раптом «закохатися». Звичайно, він її любить, але він у неї не закоханий, і ніколи не був. Може, колись іще закохається?

Проте це лежало в майбутньому, а тепер він сидів у хліві з вівцями, чекав, доки народиться ягня, і читав Гаусмана при світлі керосинової лампи. Він намагався писати вірші, які потім знайшов у коробці від взуття, здебільша про природу і погоду — йому аж самому нудно було їх читати. У вівцях, чи, як на те, ягнятах не було нічого поетичного. («Тремтять малята із роззявленими ротами» — «Ягнята у Ґрасмірі» Розетті завжди викликали у нього відразу). Корови не давали нічого, крім молока. Гопкінсові «небеса плямисті, як боки корів» були не для Тедді. «Я схиляюся перед Гопкінсом, — писав він до Ненсі, зупинившись десь на південь від Адріанового валу. — Якби ж то я міг писати так, як він!». Його листи завжди були життєрадісні, бо того, на його думку, вимагала банальна ввічливість, проте від неоковирності власних рядків його охоплював розпач.

Він ненадовго перетнувся з Іззі: та зупинилася в готелі на озері Віндермір, пригостила його дорогою вечерею, щедро наливала випивку й сипала питаннями, щоб «надати автентичності» книжці «Авґуст стає фермером».

Рік добігав кінця. Ранні яблука в Кенті надихнули його на оду до осені, якій позаздрив би навіть Кітс. («Яблучка червоні, яблучка прегарні, / Не торкнулись вас персти морозу…»). Не готовий відмовитися ані від поезії, ані від сільського господарства, він сів на паром у Дуврі, кинувши до сумки новий товстий записник. Ступивши на чужинські землі Франції, він продовжив