Читати книгу - "Українське язичництво"

class="book">Православно-язичницький синкретизм вироблявся завдяки постійним поступкам християнства рідновірським звичаям і обрядам. Чимало істориків відзначають цей факт. Так, один із провідних російських істориків В. Соловйов з роздратуванням писав про візантійських імператорів: «Замість того, щоб успадковану ними язичницьку державу піднімати до висоти християнського царства, вони навпаки, християнське царство принизили до рівня язичницької самодостатньої державності»60. Отже, християнство, яке прийшло до нас із Візантії, вже мало значний двовірський вигляд візантійського (античного) походження.

Пошуки Володимиром нової віри свідчать про ідеологічну кризу, котра потребувала нової ідеології. Прийняття християнства не було єдиним із можливих варіантів заміни старої ідеології.

Тим більше, шо традиційна руська віра, на думку багатьох вчених, не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду й духовної культури народу. Навпаки – загальновизнано, що Русь перед християнізацією була державою з глибокою культурною традицією. Тільки церковні ідеологи, як за давніх часів, так і сучасні, абсолютно безпідставно і тенденційно писали, що нібито руси були «дикими» і некультурними, і тільки «справжня» віра їх просвітила. Нині мусимо переглянути своє ставлення до застарілих облудних теорій, адже навіть з літописів бачимо, що традиційна руська віра була досить серйозним противником християнства.

Служителі рідновірських культів були високоосвіченою верствою суспільства, носіями повитивних знань – стародавньою інтелігенцією. Християнські священики забороняли астрономію, філософію, риторику, хліборобські обряди, ототожнюючи їх із язичницькими кощюнами. Та з часом і вони не встояли перед цими тисячолітніми традиціями. Українське православ’я має самобутній, неповторний характер саме завдяки цьому синкретизму, який і відрізняє українську релігійну культуру від культур інших народів.

У чому ж сутність нашого двовір’я? Переважна більшість християнських культів запозичена з традиційної віри. Наприклад, культ ясел, що існував у Русі ще в І ст. («Велесова книга»), до християнства внесений тільки в ХІІІ ст. Культ дерева, який слов’яни мали споконвіку і який заперечувався раннім християнством, повернувся до нас із Північної Європи у вигляді Новорічної ялинки. Жертвоприношення християни перетворювали в обряд причастя до «тіла й крові» Ісуса Христа у вигляді хліба й вина.

В українському православному обряді залишилося рідновірське «жертвенне посвячення», яке ми знаємо у вигляді Великодніх короваїв, що випікаються обов’язково з дріжджового тіста, хоча називаються нині ці короваї єврейським словом пасха, яке дослівно означає «перескочення». Походження його описується в біблії. Господь хотів повбивати «в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини» (крім євреїв) і вчинити суд над усіма єгипетськими богами. Щоб знати, в яких будинках живуть єврейські сім’ї, він наказав євреям помазати свої житла кров’ю жертовного ягняти. Це йому буде знаком, що ці житла треба «перескочити», тобто обминути. Звідси й походить назва свята Паска, яке господь наказати святкувати всім євреям.61

У православному святі Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися й традиції випікання святкових короваїв як ритуальної Великодньої їжі, що в інших народів не збереглося. Під впливом біблійних приписів римо-католнки перейняли рецепти пасхального тіста в євреїв: прісне тісто, що готується без бродила. Це ще більше посилило суперечності між Східною й Західною церквами.

Переваги традиційної етнічної віри перед християнством яскраво виявилися в досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських місяців ніби констатували зміни у природі та пов’язані з ними обряди, господарські роботи. Біблійні приписи відносно святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції, та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від язичницького і католицького, тому потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних.

Не маючи чим замінити культи давніх Богів, християнство створювало легенди про святих мучеників і пристосувало їх святкування до рідновірських свят. Святі стали вважатися покровителями різних ремесел, захисниками проти стихійних лих тощо. Наприклад, свята Варвара – покровителька теслярів, мулярів, ремісників та захисниця заміжніх жінок. Святий Иосиф – покровитель бідних, сиріт та дівчат на виданні; свята Катерина – оберігає дівочу чистоту; святий Валентин – допомагає закоханим; святий Мартин – покровитель п’яниць та обдурених чоловіків. Святий Власій. як і Велес, став покровителем худоби, а Ілля-пророк виконував функції Перуна.

Цікаво, як трансформувався в Руській землі культ Параскеви-П’ятниці, занесений до нас в X – XI ст. її життєпис розповідає, що Пераскева народилася в сім’ї переконаних християн, які особливо шанували день страстей господніх – п’ятницю. Тому й назвали дочку П’ятницею, що по-греиьки звучало Параскева. Отже, в Україні Параскева-П’ятниця мала б виглядати як щось на зразок «масла масляного» або «хліба хлібного». Параскеву переслідували за християнську віру під час правління імператора Діоклетіана, котрий жорстоко розправлявся з християнами. Параскева під тортурами не зреклася віри Христової. В Україні, де було ще мало християн, далеко не всім була близька доля Параскеви. Тому церква, враховуючи потреби віруючих, надала Параскеві таких функцій, які не мають нічого спільного з грецькою легендою. Вона – покровителька торгівлі, домашнього господарства, допомагає дівчатам вийти заміж, а породіллям – народити дитину, безплідним дає плодючість. Параскева опівується також жіночим рукоділлям, як і давні богині Дана і Мокоша.

В Україні можна знайти безліч ознак двовір’я, як у церковних обрядах, так і в церковному мистецтві. Це, передусім, включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво, в оздоблення храмів. Так, наприклад, багатьма дослідниками відзначається неканонічність Київського Софіївського собору, особливо внутрішнє оздоблення, яке називають «язичницьким фоном». Не дивно, що рідновірці в XI ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського саду, яка матеріалізується в стовлах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про світове дерево, в якому метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення в смисловому розділі простору храму на три сфери: верхню – божественну, середню – світ людей і нижню – потобічне царство. І хоча ікони тут християнські, розміщення їх цілком відповідає руським канонам давнього храмобудівництва. Орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків – знакове втілення ідеї безкінечності Всесвіту. Виткі рослини з трилистниками – хміль, який використовувався для приготування ритуальних напоїв у традиційній вірі. Цей символ сягає ще індоарійських глибин.

Зображення трилистників пов’язують з приготуванням священної соми (хаоми). Цікаво, що плетений орнамент, як у Софійському соборі, так і в інших мистецьких творах, має зв’язок з технологією плетіння з ниток. Кожен вузол мав певну магічну роль і свою назву: вузол «живота і смерті, «вузол Геракла». Ортодоксальне християнство засуджувало архаїчну магію вузла (наузу – чаклунства), тому й Софія Київська видавалася їм язичницькою, неканонічною.

Хоча пізніше християни запозичили в рідновірців амулети-плетінки, тільки надали їм форму хреста.

Нині збувається пророцтво руських волхвів,