Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

явище рідкісне й короткочасне, інакше туди б не возили екскурсії на катерах. Очевидно, вир утворюється під час припливів чи відпливів, коли між гротом і печерою виникає перепад тиску. Нам просто не пощастило – ми невчасно там опинилися. От якби на якусь годинку-дві раніше чи пізніше... А так – доведеться ще раз пірнати. Іншого виходу немає. Мусимо спробувати.

Останні слова Антон промовив таким упевненим і незворушним тоном, ніби йшлося про те, щоб перебрести маленький гірський потічок, а не боротися з морською стихією.

Сергій і Сашко почали сперечатися з Антоном, але таки погодилися, що іншого способу покинути темницю немає.

Оленка не брала участі в суперечці. Вона ніби й визнавала Антонову правоту, однак якась суто дівчача «нелогічна логіка» підказувала їй, що тут щось не так. Коли ж зрозуміла, що її непокоїть, запитала:

– Антоне, а звідки, поясни мені, у печері береться світло?

– Яке ще світло? Ти маєш на увазі оце ледь помітне тьмяне мерехтіння?

– Так.

Антон мав звичку крокувати туди-сюди, коли думав про щось важливе. Він механічно ступив кілька кроків у темряві й упав, спіткнувшись об кам’яний виступ.

– От дідько! Олено! Здалося тобі те світло! Через тебе мало голову не розбив. Світить собі та й світить. Може, то з поверхні через воду відблиски сонця проникають, як через лінзу.

– Антоне! Яке сонце? Ніч надворі. Забув, яка темрява у гроті була?

– А може ми тут непритомні годин десять пролежали, поки отямилися. Звідки нам знати, годинника ж немає?

Тим часом у печері стало ще ясніше. Здавалося, що то передсвітанкова мла і незабаром зійде сонце.

Четвірка розрізняла вже не тільки силуети, а й риси обличчя. Спантеличені, вони хаотично роззиралися, шукаючи загадкове джерело світла.

Раптом із глибини печери пролунав гуркіт...

Оленці на мить здалося, що то нещасний львівський трамвай шкутильгає центром міста, долаючи довоєнну бруківку.

Сергієві ж уявилася переповнена вугіллям вагонетка, що перевальцем, важко, але вперто тягне чорне шахтарське золото.

А Сашко чомусь одразу згадав типовий ранок удома, коли семеро його братів та сестер прокидаються і в хаті починається не те що галас – «третя світова війна». Як завжди, біля ванної і туалету черга, мов біля бочки з квасом у спекотний літній день, менші дівчата чомусь знаходять речі у шафі для старших, старші дівчата – у шафі братів. Підручники, зошити, іграшки – усе розкидано. Не інакше, бешкетник Бабай щоночі, невтомно, «трудиться» у двох дитячих кімнатах.

Несподівано у його спогад грубо увірвався білий сніп світла...

Розділ 4

Контрабандисти

У печері увімкнулися одразу два потужні прожектори. Засліплені діти інстинктивно пригнулися, ховаючись від разючого світла.

Із глибини лунали голоси. Щосекунди вони наближалися й ставали гучнішими. Уже можна було розпізнати, що це кричало кілька чоловіків, лаючи один одного. Їхня лайка розлягалася луною, багаторазово підсилюючись, і від того ставала ще гучнішою й страшнішою. Усе ще засліплені діти вкляк­ли на землі й намагалися навіть не дихати. З переляку їм здалося, що до печери увірвалися демони з пекельних підземних надр.

Першим отямився та призвичаївся до світла Сергій. Він ледь підвів голову й глянув туди, де лаялися. На другому боці озера, метрів за тридцять, двоє дужих чоловіків у коротких брезентових плащах та високих рибальських чоботах товкли ногами й тягали по землі третього. Той ледь встигав затуляти закривавлене лице руками, благаючи: «Не бийте, не бийте, я не дурю, він обов’язково приїде!»

Повіривши йому чи просто заморившись безперестанку гамселити, чоловіки посідали на каміння. Один, з вигляду молодший і стрижений наголо, дістав із-за пазухи цигарки, запропонував напарникові, а відтак закурив сам.

Третій поволі звівся, похитуючись. Теж попросив закурити. Йому не відмовили. Трем­тячими руками він підніс цигарку до закривавленого рота. Після кількох затяжок знову почав виправдовуватися. Але старшому, геть сивому, очевидно, уже набридло слухати. Він різко махнув рукою, наказуючи замовкнути, й тихо так, наче гіпнотизуючи, промовив:

– Я тобі не вірю, але цього разу ще відпущу. Востаннє. Ти вже завалив справу з експонатами з музею космонавтики.

– Це не я, це ті двоє недоумків, що з діть­ми упоратися не змогли...

Четвірка, якій чутно було кожне слово, одразу напружилася.

– Цить! Не перебивай, коли я говорю! Отже, ти, козел, завалив справу. Саме ти. Бо ти відповідав за те, щоб експонати потрапили до рук клієнта. Ти особисто мав супроводжувати тих двох бовдурів у тунель і переконатися, що вони все зроблять як слід. Але ти вирішив погудіти в казино. Догудівся. Щастя, що я говорив з тими горе-викрадачами лише телефоном і не називав імен. А то здали б нас із тельбухами, й парилися б ми тепер на нарах. І ось ти знову облажався. Золото зі скіфської колекції коли мало прибути? Так, ще вчора. Ти, дурна голово, мав не зустрічати кур’єра на вокзалі у Сімферополі після чергової пиятики, а за день виїхати до Києва і таємно простежити, підстрахувати, щоб дорогою чого не сталося. А таки сталося, бо де тепер той кур’єр?!

– Він ще приїде, я присягаюся!

– Мовчати! Я говорю! Мене не цікавить, що там у нього сталося, куди він зник, але зараз ти вийдеш звідси і повернешся з золотом. І не дай Боже тобі повернутися без золота або із золотом, але пізніше заходу сонця. Баркас відпливає від причалу Партеніта рівно опівночі. Второпав? Ані до, ані після. Рівно опівночі, зрозумів?

– А якщо він не встигне? Річ у тім, що у Києві на пероні крутилося підозріло багато ментів, і кур’єр не ризикнув сідати в поїзд. Йому довелося затриматися, щоб винайняти машину. І їде він не головною трасою, а манівцями, де менше постів ДАІ. Перестраховується.

– Це його проблема і твоя. Ти знаєш, скільки я бабла вбухав, щоб забезпечити для баркаса вільний прохід у нейтральні води? Ти хоч уявляєш, скільки тепер коштують «незрячі» прикордонники? У нас є рівно одна година і жодної секунди більше. А ти мені тут про якісь поїзди й пости ДАІ втираєш! Давай, вали звідси, і щоб до заходу сонця був біля причалу із золотом. Не зая­вишся – усю сім’ю виріжемо, зрозумів?!

Чоловік закивав, крутнувся на сто вісімдесят градусів, щоб бігти до виходу з печери, аж раптом зойкнув і припав на одну ногу. Давалися взнаки побої. Важко підвівшись, він невпевнено пошкутильгав до масивних залізних воріт, вмурованих у кам’яну стіну.

Прикипівши до землі, четверо мандрівників заворожено спостерігали за тим, що відбувалося на протилежному березі. Судячи з розмови між чоловіками, діти потрапили до схрону контрабандистів, які переховували й зберігали в печері крадені речі.

Очевидно, схрон існував ще з давніх часів. Може, й нога самої Міледі тут ступала, адже,