Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

Відаль зрадів, ще здалека помітивши Джимі. Не впізнати його було годі: Джимі сидів на лавці біля пам’ятника в старому сірому пальті з рудуватими підпалинами від праски, звернувши до сонця гостре рожеве лисяче обличчя, вкрите кількаденною білявою щетиною. Він ніби й куняв, проте, достеменно як лиса, заскочити його не вдалося.

— Нині на вулиці безпечніше, ніж удома, — промовив Джимі. — Ти згоден?

Він говорив привітно, та дещо зверхньо. Відаль подивився на нього з любов’ю, знаючи, що цей подеколи дошкульний тон становить суть ексцентричної особистості Джимі і не конче свідчить про його ставлення до співбесідника. Давня дружба — немов великий, зручний будинок, де можна розкошувати собі на втіху.

Можливо, тому, що всі негаразди лишилися вже позаду — напад, ворожі погляди свідків, поспішна втеча, довга сцена з дівчиною, загалом приємна, проте зіпсована його полохливим ваганням, — можливо, тому, що все це минуло, а ще тому, що Відаль відпочив і, ладний забути про біди, рішучо дивився вперед, його посіло нестримне, п’янке бажання поговорити.

Неначе воїн, який співає гімн перед битвою, він подумки проказав рядок із вірша, котрий давно, ще за його дитинства, любив декламувати батько:

«Що заподіє нам підступна доля…»

— А розказати, що зі мною сталося? — безтурботно озвався Відаль і переповів усе, що діялося в будинку розпусти. Джимі слухав заворожено, насилу тамуючи конвульсивний смішок, аж його викривленим рум’яним обличчям заструменіли сльози.

— Бачиш, які огидні дідки, — підсумував він. — Мало сердешному Рею робити паскудство. Він хоче, щоб інші на це дивилися.

— Він ніякого паскудства не робив, — заперечив Відаль.

— У тім-то й річ, — розвеселився Джимі. — Він хоче публічно себе принижувати.

— Як можна хотіти такого?

— Ти не знаєш, якими брудними бувають старечі слабкості.

Відаль уявив, як Фабер підстерігає дівчат коло виходків, як Леандро слиняво цілує руки Туні, як Джимі бігає за Летісією, мов хтивий пес.

— Вони мерзенні, але мене не смішать, — мовив він. — Скоріше обурюють.

— А мене ні. Люди стали такі дражливі. Про мене, то всякий старий перетворюється на карикатуру. Вмерти від сміху можна.

— Чи від смутку.

— Чого? Може, ти сам боїшся вплутуватися в цю гонитву?

— Може, і так.

— У грандіозний похід личин.

— Кожен заздалегідь готує собі маскарадний костюм, — притакнув Відаль.

— Який не завжди пасує, — докинув Джимі, помітно натхнений порозумінням із другом. — Висить, мов позичений. Чисто тобі комедія.

— Страх Господній. Це так принизливо. Людина з власної волі й без сорому здається на глум.

— На гидування. Дрижить і слиниться, наче слимак. Не думав, що Рей до такого дійде. За касою приндиться, а в душі ховає від нас пікантні секретики — цілу чорну безодню.

— Не перебільшуй.

— А знаєш, що справді огидно? Він, мабуть, слинив її так само ласо, як гребе собі сир та арахіс.

— Так само, як ти мацаєш Летісію, — не подумавши, мовив Відаль і жахнувся. Він хотів захистити Рея, а не образити Джимі.

Той не образився.

— То це ти бачив нас із вулиці, — весело й гучно зареготав він у відповідь. — Я так і подумав, але пригледітися не встиг. Бо ця дуринда знову від мене втекла б. Не можна втрачати нагоди. Як ти вважаєш?

— Нагоди бувають різні.

— Потім жалкуватимеш до смерті.

— З твоєю подружкою — навряд.

— А що в ній поганого? У моїй, як ти кажеш, подружці? Усі жінки, по суті, однакові, а з такими, як вона, можна й горя не знати.

— Ти мені, звісно, вибач, але вона не красуня.

— А я уявляю іншу. Головне — щоб хоч якась тобі подобалася. А коли жодної не пригадаєш, тоді вже, як не крути, пора хвилюватися, бо це означає, що ти постарів.

Отак завжди. Ви впевнені, що загнали його на слизьке, але змигнути не встигли, як уже слухаєте його мудровані настанови. Джимі непереможний.

— Тобі пальця в рот не клади, — завважив Відаль зі щирим захватом. Він думав, що серед стількох зневірених Джимі лишався опорою світу — принаймні їхнього товариства.

Сонце вже не гріло; друзі вирушили додому. Зненацька увагу Джимі привернуло таксі, яке повільно сунуло вулицею Каннінга в їхній бік.