Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"

Так-сяк вона доповзає до ванної кімнати. Їй хочеться сподіватися, що гарячий або холодний душ допоможе їй позбутися цього кошмару, допоможе виснаженому тілу прийти до тями. Вона підходить до ванни та зупиняється.

Там на дні сидить павук.

Це маленький павучок, з тонким тільцем і лапками, схожими на ниточки майстерно сплетеного мережива. Мабуть, він піднявся каналізаційними трубами й опинився оце тут, у цій емальованій чавунній пастці, у цій білій безмежності, з якої немає виходу. Спочатку він, мабуть, борсався, намагаючись видряпатися на крижані стіни, але тонкі лапки щоразу підломлювалися, і він знов і знов падав на дно. Нарешті павук зрозумів, що боротьба марна, тож тепер доведеться нерухомо сидіти та чекати на те, що приготувала йому доля. На те, що з цієї ситуації є інший вихід. Але який?

Джулія починає плакати. Її вразила не стільки ця картина з чорним павуком на тлі білої емалі – ці створіння радше викликають у неї страх, негайну відразу та напад неконтрольованої паніки, – скільки переконаність у тому, що вона так само опинилася у пастці, з якої їй не вдається вибратися і з якої ніхто її не витягне.

У неї виникає спокуса повернутися до ліжка і знову заритися у ковдру, щоб ніколи з-під неї не вилазити. Зникнути – така приваблива, така манлива перспектива. Вона не знає, що їй робити з цим горем, що накриває її величезною хвилею. Коли Джулія була ще дитиною, то мало не потонула одного дня, коли вся їхня сім’я вибралася скупатися до Сан-Віто-Ло-Капо. На морі, що здебільшого досить спокійне в цьому місці, чомусь здійнявся вітер. Її з головою накрила висока хвиля, і протягом кількох секунд дівчинка була відрізана від світу, опинившись у цьому пінному полоні. До рота їй набився пісок – вона досі пам’ятає це відчуття, коли на зубах тріщали крихітні піщинки, змішані з дрібними камінцями. За якусь мить вона вже не розуміла, де земля, а де небо, усе навколо було якимось розмитим і нереальним. Течія тягнула її на дно з такою силою, наче хтось ухопив за ногу. У цьому напівпритомному стані, у якому людина завжди опиняється, коли падає чи з нею стається якась катастрофа (у ці моменти дійсність завжди випереджає думку), вона вже вирішила, що не зможе виплисти. Що для неї все скінчилося. І вже була готова здатися. Та цієї миті її схопила батькова рука й витягнула на поверхню. Вона знову стала на ноги, здивована, шокована. Жива.

А цього валу, на жаль, вона вже не витримає.

Доля нещадна до Ланфреді, подумалося Джулії, наче землетрус, що кілька разів вражає одне й те саме місце, у самому серці Італії.

Нещасний випадок, що стався з її батьком, підкосив їх усіх.

А загибель майстерні означатиме для них смертний вирок.

Сара відчуває: щось змінилося у ставленні до неї в офісі. Ця зміна ледь відчутна, майже невловима, та все ж вона має місце.

Це проявляється спочатку в погляді, у зміні інтонації, коли до неї вітаються, у тому притиску в голосі, коли цікавляться її останніми новинами, чи, навпаки, у підкресленій відсутності цікавості. Тоді тон та погляди в її бік стають дещо збентеженими. У деяких колег на вустах – вимушена посмішка. Інші намагаються тікати, ледь зауваживши її. Коротше кажучи, ніхто з них не поводиться природно.

Спочатку Сара питає себе, яка муха їх укусила. Може, щось негаразд із її зовнішнім виглядом, може, вона випустила з уваги якусь деталь? Та вона, як завжди, одягнена з голочки. Вона згадує про свою вчительку зі школи, що колись прийшла на роботу з пакетом сміття. Тільки поставивши його звичним рухом на робочий стіл, вона усвідомила, що, виходячи з дому, викинула на смітник свою сумочку. Учителька так і приїхала до школи, нічого не помітивши. Звісно, діти підняли її на кпини.

Утім, сьогодні Сара має бездоганний вигляд – вона переконується в цьому, довго розглядаючи себе у дзеркалі в туалеті. Крім стомленого виразу обличчя та цієї худорлявості, яку вона марно намагається приховати, про якісь негаразди годі й здогадатися. То чого тоді колеги поводяться з такою стриманістю, якої вона не помічала раніше? Між ними раптом виникла якась незрозуміла дистанція, ціла прірва, походження якої вона не могла збагнути, простяглася між ними за кілька днів.

Щоби зрозуміти це, Сарі вистачило одного лише слова її секретарки.

«Мені шкода», – каже та ледь чутно, співчутливо дивлячись на неї. Спершу – тільки на коротку мить – Сара не може второпати: до чого вона веде? Хіба сталася якась катастрофа чи терористичний акт, про який вона не знала? Раптовий буревій, аварія, трагічна смерть? І тоді вона розуміє, що йдеться якраз про неї. Так, це вона – постраждала, поранена, ушкоджена.

Сара так і завмирає з відкритим ротом.

Якщо секретарка знає, то це відомо вже всьому офісу.

Інес проговорилася. Вона без попередження порушила їхній пакт, укладений напередодні. Її таємницю розкрито. Новина розійшлася офісом з такою швидкістю, з якою порох спалахує від іскри, – вона ширилася коридорами, проникала до кабінетів, захопила конференц-зали, їдальню, аж поки не дісталася верхнього поверху, вершини ієрархії, приймальні Джонсона.

Інес, якій Сара довіряла, Інес, яку вона сама ж вибрала та найняла на роботу, Інес, яка щоранку до неї посміхається, з якою вони разом працювали над справами, Інес, яку вона прийняла під своє крило, – Інес, так, Інес завдала їй цього смертельного підлого удару.

Tu quoque, mi fili.[47]

Вона розпатякала її таємницю людині, якій про це в жодному разі не можна було говорити, – Гарі Курсту, партнеру, відомому своїми заздрощами, амбіціями та зверхнім ставленням до жінок, який люто ненавидів Сару від моменту її появи в цій конторі. Вона діяла в інтересах офісу, виправдовується зрадниця з фальшивим роздратуванням, після чого додає: «Мені шкода». Сара ані на секунду не вірить у щирість її слів. Треба було остерігатися. Інес надто хитра, надто розважлива згідно з одним влучним спостереженням, що означає – підступна, що означає – готова йти туди, куди веде найсильніший. Що означає – не боїться використовувати підлі прийомчики. Інес далеко піде, так, Сара сама це визнала одного дня. Якщо їй удасться знайти для того