Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Маленькі ніжки швидко несли її до заповітного місця. Добігши до штольні, дівчина перевела дух, але засмутилася, побачивши, що вхід до шахти був завалений величезним валуном.

— Прийшла, красунечко? — раптом почула вона знайомий голос.

З темряви виникла Віщунка. Стара, хитро примружуючись, подивилася на Злату, і, прочитавши її думки, посміхнулася.

— Чом засмутилася? До кожного замочка свій ключик існує. Замки нам не перешкода. Тільки чи пам’ятаєш про обіцяну вуглинку?

Злата мовчки кивнула, і чаклунка закружляла біля печери в шаманському танці. Вона пританцьовувала навколо валуна, бурмотіла заклинання й розмахувала руками. Шлейф спідниці, наче лисячий хвіст, мотався по землі. Усе швидше і швидше кружляла відьма, усе швидше бовтався з боку в бік довгий хвіст. У самий розпал танцю чаклунка сипнула на камінь пригорщу чарівного порошку, і той з шипінням розчинився, ніби розтав. Шлях був відкритий. У напівтемряві печери виднілася лебідка, яка приводила в рух підйомник.

— А ось і вхід, любонько, тільки виходу тут немає. Отже запам’ятай, ти залишаєш долину гномів назавжди.

Злата не ворухнулась. Усередині в неї все похололо від жаху.

— Що, злякалась? — єхидно запитала стара.

— Ось іще! Я нічого не боюсь, — гордовита красуня закинула голову й стала на платформу підйомника.

Чаклунка крутнула лебідку й щезла. Шестерні заскреготіли, і підйомник повільно поповз униз. Злата опинилась у безпроглядній темряві. Від думки, що вона спускається все глибше під землю, у неї закрутилася голова. Бідолашна була не рада, що послухалася Віщунки. Гординя знову зле пожартувала з нею. Злата з завмиранням серця прислухалася до скреготу шестерень лебідки зверху шахти. Він ставав усе глухішим і тихішим. Нарешті підйомник зупинився. Дівчина зрозуміла, що приїхала, але страх так скував її, що вона не могла зробити ані кроку.

Яка темінь, хоч око виштрикни, — верескливий голос Віщунки видався Златі милішим за спів солов’я.

Від усвідомлення того, що вона не сама, серце дівчини радісно підстрибнуло. Підземелля освітилося живим світлом факела, що висів на стіні. Віщунка кивнула до Злати й зі жвавістю ящірки рушила вперед, замітаючи сліди шлейфом. Проходячи повз незапалені факели, чаклунка чи то фиркала, чи то чхала, ляскала пальцями, і полум’я тієї ж миті спалахувало, освітлюючи дорогу. Злата ледве встигала за спритною старою. Вона не помітила, як вони опинились у просторій підземній залі.

Приголомшена й засліплена побаченою розкішшю, Злата завмерла біля входу. Стіни, підлога й стеля зали були всіяні коштовним камінням. Діаманти, смарагди, топази, сапфіри мерехтіли, спалахували різнокольоровими іскрами, ніби всередині них вирувало холодне полум’я. Посеред зали стояв виточений з брили гірського кришталю стіл, на якому красувалася оксамитова подушечка з перснем дуже тонкої роботи.

Поступово самовладання повернулося до Злати. Вона кинула на Віщунку презирливий погляд і холодно промовила:

— Ти все вигадала, підла стара? Я — не людина. Подивись, хіба це каміння перетворюється на попіл?

— Зачекай гарячкувати, красунечко. На все свій час, — потираючи долоні хихикнула чаклунка. — А чи не хочеш поміряти обручку?

Злата сіпнула плечима і, підійшовши до столу, взяла обручку до рук. Дрібничка й справді була напрочуд гарною. Злата просунула в перстень тендітний пальчик, і раптом звідкись з глибин її пам’яті виринув образ прекрасного музики, а потім на неї звалився шквал спогадів. Тієї ж миті, коли Злата усвідомила, що вона — людина, обруч спав з її голови. Прекрасний діамант сліпучо спалахнув і перетворився на шматочок чорного вугілля. Віщунка підхопила його й тієї ж миті зникла, цього разу назавжди.

Підземелля стряс страшний гуркіт. Печера здригнулася. Полум’я язиками виривалося з викладених самоцвітами стін. Смарагди перетворювалися на попіл і вугілля. Стихія вирувала й шаленіла. Златі видалось, що земля захиталася під її ногами. Бідолашна кидалася на всі боки, але з зачарованої штольні не було виходу. Дівчина впала ниць, спробувала підвестися, але сили покинули її. Гар, кіптюга, пітьма оповили Злату. Свідомість її згасала.

Злата отямилася. Блідий лик місяця визирнув з-за хмар і уп’явся в неї немиготливим оком. Небом проносилися рвані сірі клапті хмар. Скелі щезли. Злата не знала, яка чаклунська сила винесла її з підземелля й закинула в невідомий далекий світ. У долині гномів панувало вічне літо, а тут було холодно й волого. Довкола сумовитими купками височіли застиглі дерева. Весна ще не вдихнула в них життя, і вони з благанням простягали в височінь беззахисні голі гілки.

Ліс здавався фантастичною грою уяви. Злата сіла, притулившись спиною до найближчого дерева. Раптом її обпалило мертовним холодом. Скоряючись підсвідомому почуттю страху, вона підскочила й кинулася навтьоки, але пробігши кілька кроків, зупинилася. Їй видалось, що дерева навколо неї розчиняються, наче відображення в озері, коли легкій вітерець здіймає брижі на його дзеркальній поверхні. Дівчина примружила й знову відкрила очі. Там, де щойно вилася стежка, непрохідною стіною громадились дерева. Злата, не розбираючи дороги, побігла до просвіту в хащах. Але це було лише марево.

Чим далі вона заглиблювалася у ліс, тим сильніше її охоплював жах.

Невідома ворожа сила, здавалось, чатувала на кожному кроці. Злата пішла назад, але мара повторилася. Обриси дерев розпливлися, як розмита акварель, а коли контури лісових велетнів вималювалися знову, Злата не