Читати книгу - "Повiя"

То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говiє. Висповiдавшись, прийшла вона з церкви i, щоб не грiшити, лягла мерщiй спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бiк, а геть далi їй так їсти захотiлося. Вона аж здивувалася… Нiколи сього зроду не було, а се - як на грiх! Вона геть гнала вiд себе ту лукаву думку i незчулася, коли заснула.

I сниться їй: кудись вона iде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; i по сей бiк гора, i по той бiк - друга. Гори покритi темним лiсом, а долина - як рута зелена. Сонце свiте, золотить i гори, i лiси, i долину. Там, на праву руч, на горi, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, бiла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом i банями. "Що це за мiсце? Чи не Київ, бува?" - думається їй. I от вона простує до церкви. Висока гора, i схiд на неї крутий, змiєю кругом шпиля так i обвився. Та невже ж вона не збереться? Пiдiйде трохи, спочине та й знову пiдiйде. Тiльки що пiднялася височенько, бачить - мiж деревом щось за звiр лежить i прикро-прикро дивиться на неї… Очi його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так i прикипiла до мiсця, а звiр - анi змельне… "Господи! - думає Прiська. - Де ж менi дiтися? Куди сховатися?" Тiльки що вона хотiла ступити, а звiр так i кинувся на неї… "Се ж вовк!" - наче блискавка, мелькнула думка в її головi, i разом з думкою її кольнуло i в серце, i в голову, i у ноги… Вона жахнулася-кинулась.

Тiло її тремтiло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'ятi. Господи! Що се за сон? Що вiн вiщує? Вона знала, що коли собака сниться- то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.

Вона похвалилася Христi й Одарцi.

- То вам од усяких клопотiв та й сни такi сняться, - заспокоювала Одарка.

Та Прiська не заспокоїлась. Той сон так i стоїть перед нею як живий: вона його нiяк не забуде…

Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на небi нi хмарочки, нi плямочки - чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє i грiє, у повiтрi тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить помiж талим снiгом.

- Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiдаємо, та пiду хоч раз погуляю. Я ще сiї весни i не гуляла, - каже зранку Христя.

Прiська не перечила: хай пiде, хай погуляє! Тiльки що з церкви вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чує Прiська - щось шамотить у сiнях.

- Кого ж то бог несе? - спитала вона, кладучи ложку.

У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.

- Спасибi, - одказує Прiська, а в самої серце так i затiпалося. "Чого се?.. Видно, щось таке…"

- А що скажете? - допитується.

- До вас. За вами, - одказує Карпенко.

- Чого се?

- Не знаю. Старшина звелiв: "Пiди, - каже, - скажи, щоб прийшла у волость".

- Що ж там у волостi вашiй?

- Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на неї, здається, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстроїв?

I не дообiдала - пiшла, їй так важко, так гiрко. Серце так неспокiйно б'ється… Наче на муку або за лихом яким iде вона - так важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i токоче… чує, чує лихо…

Насилу додибала.

Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.

- Привiв, - довiв Карпенко старшинi.

- Де вона?

Прiська виступила вперед.

- Ось на тебе жалiється Загнибiда, - каже старшина.

- Який Загнибiда?

- Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.

- Пам'ятаю.

- Пам'ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки не доставила.

- Якої дочки? З якої речi? - гнiвно вiдказала Прiська.

- Ти ж найняла її, чи що.

- Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.

- Не так трохи, - умiшався писар.

- Та я допевне не знаю. Що вiн там пише - прочитайте, - сказав старшина.

Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi.

Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У її головi, наче гвiздки, стирчать слова: "Загнибiда… п'ять рублiв… Пилип… дочка…"

Ув очах у неї жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом неї.

- Розiбрала? - спитався старшина. Прiська уставилася очима у його.

- Розiбрала? - допитується старшина. - Тобi не казав чоловiк?

- Який? - наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська.

- Твiй! - гукнув старшина.

- Коли?

- Тьху! - розсердився старшина. - Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли приходив додому!

Прiська не видержала: сльози градом полилися з її очей, i з гiрким криком плачу вирвались у неї слова:

- Я його не бачила… Як пiшов… поїхав… туди… у те трикляте мiсто… Там i смерть його спостигла… Я нiчого не знаю.

Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент Прiсьчин роздавався серед неї.

- Що ж його робити? - нахилившись до писаря i до суддiв, попитав старшина. Тi мовчали.

- У тебе е, бабко, грошi? - обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя.

- Грошi? Де в мене тi грошi! - i Прiська ще дужче заридала.

- Коли е грошi, то краще їх вiддати Загнибiдi. Уже ж треба вернути,'- розписку приставив.

- У мене нi шеляга… - плаче Прiська.

- То хай дочка одслуже.

- У мене одна вона… Я стара,