Читати книгу - "Я, робот"

— Ближче до діла.

— Вже підходжу. А що, коли це мілітаризм? А що, коли він формує свою армію? А що, коли він муштрує їх, як на військових маневрах? А що, коли…

— А що, коли тобі на голову вилити холодної води? Твою маячню треба показувати в кольорі. Ти говориш про суттєві відхилення в позитронному мозку. Якби твої судження були правильні, то Дейв діяв би всупереч Першому законові робототехніки, який проголошує, що робот не може заподіяти шкоди людині або через свою бездіяльність допустити, щоб людині було завдано шкоди. А мілітаристська психологія і жадоба влади, про які ти говориш, неодмінно призвели б і до влади над людьми.

— Гаразд. Але звідки ти знаєш, що це не так?

— По-перше, жодного робота з таким мозком не випустили б із заводу, а по-друге, коли б таке й сталося, то ми відразу помітили б це. Я перевіряв Дейва, ти знаєш.

Пауелл відсунув крісло й поклав ноги на стіл.

— Ні, поки ми не можемо приготувати своє рагу, бо не маємо найменшого уявлення про поломку. Якби, приміром, з’ясувати, що означає той танок смерті, ми були б на правильному шляху.

Він помовчав.

— Послухай, Майку, як тобі все це подобається? З Дейвом діється щось не те тільки тоді, коли нікого з нас немає поблизу. I варто нам з’явитися біля нього, як усе стає на свої місця.

— Я вже казав, що це — недобрий знак.

— Не перебивай. Що означає для робота відсутність людей біля нього? Відповідь може бути однозначна — від нього вимагається більше ініціативи. Отже, слід перевіряти ті його частини, на які можуть впливати перевантаження.

— Чудово! — Донован скочив на рівні ноги, тоді знову опустився в крісло. — Хоча ні. Недостатньо. Надто широка амплітуда пошуків. Це не набагато звужує можливі напрямки наших дій.

— Нічого не вдієш. Принаймні ми не боятимемося за план. Будемо по черзі стежити за роботами через екран. I тільки-но щось станеться, негайно прибудемо на місце події. О, тоді вони прийдуть до тями.

— Це ризиковано, Грегу, роботи не пройдуть випробувань. “Юнайтед Стейтс Роботс” не зможе пустити в продаж моделі ДВ з такою характеристикою.

— Звичайно. Ми мусимо знайти слабке місце в конструкції і виправити його — на це в нас лишилося десять днів. — Пауелл почухав потилицю. — Річ у тім, що… та гаразд, краще сам подивись у креслення.

Уся підлога була встелена кресленнями, ніби килимом. Донован повзав по них, стежачи за рухом олівця в руках Пауелла.

— Отут ти повинен підключитися, Майку, — казав Пауелл. — Ти фахівець по роботах, і я хочу, щоб ти мене перевірив. Я спробував вилучити всі ланки, що не мають відношення до особистої ініціативи. Ось, наприклад, канал механічних операцій. Я вилучаю всі бокові зв’язки…

Він глянув на Донована:

— Як ти гадаєш?

У Донована пересохло в роті.

— Робота непроста, Грегу. Особиста ініціатива — це не замкнене електричне коло, яке можна відділити від решти і вивчати. Коли робот залишається наодинці з собою, діяльність його організму негайно активізується на всіх ділянках. Немає такої ланки, на яку б це не впливало. Передовсім ми повинні визначити ті особливі, вкрай специфічні умови, які виводять робота з рівноваги. I тільки тоді, шляхом вилучення, почати виділяти потрібні ланки.

Пауелл підвівся з підлоги й обтрусився.

— Гм-м, гаразд. Збери креслення й спали їх.

— Розумієш, коли активізується діяльність всього організму, варто поламатися одній-єдиній деталі — і може що завгодно статися, — сказав Донован.

— Може, десь порушена ізоляція, чи пробиває конденсатор, чи іскрить контакт, чи перегрівається котушка. Коли працюєш з таким складним механізмом, як робот, наосліп, то ніколи не знайдеш поломки. Якщо ж розбирати Дейва на частини й перевіряти кожну деталь, а потім знову збирати й перевіряти його…

— Ясно, ясно. Я теж дещо тямлю.

Вони безнадійно глянули один на одного.

— А що, коли розпитати одного з допоміжних роботів? — обережно запропонував Пауелл.

Ні Пауеллу, ні Доновану досі не випадало розмовляти з “пальцем”. Він міг говорити, і аналогія з людським пальцем була не зовсім вдалою. Фактично допоміжний робот мав доволі розвинений мозок, але мозок той був настроєний передусім на команди через позитронне поле, і самостійно реагувати на зовнішнє оточення роботам було важко.

Пауелл не знав навіть, як до нього звернутися. Його серійний номер був ДВ-5-2, але так називати його було незручно. Нарешті він знайшов вихід.

— Послухай, друже, — сказав він, — я тебе попрошу трохи помізкувати, а тоді ти повернешся до свого шефа.

“Палець” незграбно кивнув головою, не витрачаючи свої обмежені розумові здібності на зайві розмови.

— Останнім часом, — сказав Пауелл, — твій шеф уже чотири рази відхилявся від заданої програми. Ти пам’ятаєш ці випадки?

— Так, сер.

— Він пам’ятає, — сердито буркнув Донован. — Я тобі кажу, що це дуже кепсько…

— Піди проспись. Звичайно ж, “палець” пам’ятає. З ним усе гаразд.

Пауелл знову повернувся до робота.

— Що ви робили в кожному такому випадку? Я маю на увазі всю групу.

“Палець” відповідав без ентузіазму, ніби виконував команди свого механічного мозку, і його розповідь була схожа на завчений урок.

— Першого разу, — сказав він, — ми розробляли тверду породу в тунелі № 17 горизонту Б. Другого разу кріпили покрівлю, яка загрожувала обвалом. Третього разу готували точно спрямований вибух, щоб під час того вибуху не зачепити підземної тріщини. Четвертого разу це було якраз після невеликого обвалу.

— Що відбувалося в таких випадках?

— Важко сказати. Надходила команда, але, перш ніж ми могли її прийняти й осмислити, подавалась інша команда — марширувати тим чудернацьким способом.

— Навіщо? — гаркнув Пауелл.

— Не знаю.

— А яка була перша команда?.. — втрутився Донован. — Та, на зміну якій надійшла команда марширувати?

— Не знаю. Я усвідомлював, що дається команда, але не встигав прийняти її.

— Ти міг би нам розповісти ще щось? Щоразу була та ж сама команда?

“Палець” зажурено похитав головою:

— Не знаю.

Пауелл відкинувся на спинку крісла.

— Гаразд, можеш іти до свого шефа.

“Палець” вийшов з видимою полегкістю.

— Небагато дізналися ми за цей час, — сказав Донован. — Це був справді змістовний діалог. Схоже, що і Дейв, і цей недоумкуватий “палець” щось затівають. Надто багато вони і не знають, і не пам’ятають. Ми не можемо довіряти їм, Грегу.

Пауелл скуб вуса.

— Знаєш, Майку, якщо ти ще скажеш якусь дурницю, я відберу в тебе і брязкальце, і соску.

— Гаразд. Ти в нас геній, а я лише бідний шмаркач. То на чому ми спинилися?

— Я пробував почати з кінця, з “пальця”, але нічого не вийшло.