Читати книгу - "Намір!"

Тому перша реакція – коротка мить естетичного задоволення. І якраз у цю мить дівчина глянула на мене! Я по-хамськи не відвів погляду, і їй це, здається, сподобалося. Принаймні, після того ми ще кілька разів, не змовляючись, переглядувались. А потім дівчина чомусь зашарілася, почала видурнюватись, тягати якихось подружок за рукав і фотографувати їх, ховаючись за об’єктивом. «Дурепа», – подумав роздратовано. І це була друга реакція.

Для поглинутого собою Львова презентація російської книгарні була подією майже скандальною. Московський інвестор, російський філолог із характерним прізвищем Іцкович відкрив у самому серці галицького п’ємонту – на центральній вулиці княжого міста! у двадцяти метрах від пам’ятника Шевченку! – кафе-книгарню, де збирався продавати винятково – мамочка! – російську – ой-ой-ой! – літературу – жах! – філологічного – ай! наших б’ють! – напрямку! Мамо, ховайся! Умри, Бандера! Русифікація наступає! Перша реакція львів’ян була настільки ворожою, що зовнішній лайтбокс з «шовіністською» назвою “Русская книга” у лічені години поміняли на нейтральне “Відкрите Кафе”.

Я був лише офіціантом, тому спостерігав за цими снами розуму з нерозумінням і щирим співчуттям. А, крім того, у мене було досить роботи, щоби перейматися тим, чим могли і повинні були перейматися наші молоді московські менеджери.

На відкритті у не надто велике приміщення кафе набилася хмара народу: приїхав московський власник з дружиною, кілька російських практикантів, з’явився голова російського культурного центру, прийшли російськомовні поети і теде. Разом з іншими я мотався від столів до шинквасу й назад, розносячи таці з налисниками і бокали з вином. В додачу, того дня було спекотно. У кафе зробилося душно, та й публіка виявилася такою снобською, що скоро я почав закипати. Серед обов’язків офіціанта невидимість на першому місці, а я до цього не звик.

Чомусь виходило так, що та дівчина повсякчас вискакувала у мене просто перед носом. Скрізь натикався на просковзуючий по мені погляд її карих очей.

Коли стало темніти, народ розійшовся. Ввімкнулися лампи, залунала музика. В кафе залишилася розслаблена в національному питанні львівська молодь. Ті, на кого заклад і був орієнтований – “клубні” хлопці й дівчата, молоді інтелектуали, “просунуті” ді-джеї та інший самостійно мислячий, добре заробляючий континґент. Останній момент був обов’язковим – ціни в кафе були якщо й не столичні, то вже напевне вище середніх львівських. Грала музика, пилося пиво, велися розмови. Продавці з книжкового відділу гребли неслабу касу. А вона…

Вона дратувала мене цілий вечір. Тим, як вона пхалася всюди зі своєю дорогезною фотокамерою, як вона кружляла у розкішній сукні, наче королева балу, прекрасно усвідомлюючи, який тут створює ґламур. Забув додати: її супроводжував майже ляльковий закордонний лоск. Зразу видно – звідкись приїхала. Центральна постать, тьху на неї. Навіть наш молодий московський директор, Гриша Охотін, про щось уже домовлявся із тою цяцею, записував її координати у нотатник.

Особливо дівуля вкурвила мене, коли я зауважив, як вона вішається на молодика в компанії добре одягнутих очкариків-інтелектуалів. На мене глипати перестала, зате ніжно терлася щокою до його плеча. Молодий чоловік, на якому вона зависала, сприймав її вияви уваги з добре прихованою зверхністю. Періодично він відлучався від розмови з приятелями на звучний цьом. Дівчина від цього закидувала голову і голосно сміялася, беручи свою оптику «на плече», немов якась крута майстриня фото-арту.

Я здогадався, що вона просто п’яна.

3

Знову вдалося побачити цю юнку щойно в середині вересня.

Добропорядні львів’яни (чий консерватизм межував із ксенофобією) після кількох аґресивних наїздів у наш бік залишили кафе на розтерзання підліткам (чия розкутість межувала з карним кодексом).

Нашою основною клієнтурою стали заанґажовані інтелектуально українські неформали та незаанґажовані ідеологічно російські інтеліґенти – два опозиційні табори. Перші не здатні були забезпечити кафе та книгарню постійними прибутками в силу обставин фінансово-економічних; другі, у присутності слідів життєдіяльності перших, відмовлялися ділитися власними заощадженнями з міркувань естетичних (чистоплюї довбані). Так була закладена системна помилка, яка й призвела до погибелі проекту «Русская книга». Те, що виглядало дуже файно під час відкриття, на щодень виявилось не таким прибутковим. Народ збирався там справді яскравий, проте здебільшого незаможний.

Кафе на той час – мова йде про середину вересня – працювало не тільки і не стільки яко книгарня, але і як заклад громадського харчування. Похмурі асоціації до слів «громадське харчування», які малюють в уяві образ пізньорадянських столових, нашому кафе наразі не загрожував.

За непомірними для Львова цінами тут можна було скуштувати вишукані страви.

Омлет з курагою та горіхами (за моєї пам’яті не замовляли ні разу). Карпаччо з телятини (додавало меню помпезності, але замовити його не було можливості: Гриша забув купити слайсер, а потім на прилад не вистарчало грошей). Фінська зупа з лососем (шеф-кухара Михайла її навчив готувати вчитель-фін, дивовижна страва, але її куштувало всього чотири людини, включаючи мене та нашого шефа Грицька. Мабуть, не вистарчало грошей – а шкода, всього 1,2$ у перерахунку на вічнозелені). Курка по-королівськи, Михасева улюблена страва: філе курки, підсмажене клаптиками, у соусі, та з картоплею… як згадаю, серце крається. Крученики з чорносливом – теж потрясаюча річ. А ще були клубні сендвічі, салати (особливого визнання здобув з куркою та ананасами). Були ще всякі млинці з начинкою на десерт, їх теж часто замовляли. А найбільше зі солодкого користувався популярністю французький пляцок, його пекла Надя, бойова подруга Михайла і просто світла душа.

Я на той час – говоримо вже про вересень – був переведений із помічника завгоспа у помічники бармена. Завгоспом був двометрового зросту панк на прізвисько Спайдер, мастак на всі руки. Барменом був неговіркий чоловік у димчастих окулярах на прізвисько Гагарін. Він знав багатьох львівських ді-джеїв, часом і сам давав сети на запрошення. Один із ді-джеїв-побратимів – Їжак, a.k.a DJ КОЛЮЧИЙ – згодом замінив Гагаріна за барною стійкою. Бармени змінювалися часто, як і директори. І перші, і другі створювали імідж закладу. Бармени – це видимість, обличчя для публіки, директори – це стиль, обличчя для персоналу.

На одного директора в середньому припадало по півтора-два бармена. Якщо брати в динаміці – 1,3 барменолюдини на місяць. Коли я пішов у офіціанти, виявив, що у мені поховано талант калькулятора.

Ми обладнали два зали – сірий з фотографіями, де продавались книжки, та цегляний зі столиками – кухня-бар. У кожному була своя команда людей, своя каса. Відділ з книгами працював цілодобово, і завжди