Читати книгу - "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Контролери поволі просувалися салоном, наближаючись до мене й виводячи безбілетників надвір. О, це не просто перевірка, — дійшло до мене. Це облава на нелегальних іміґрантів. Ну, все. Тепер нічліг мені вже точно гарантований. На нарах в буцегарні.
Я традиційно почав уже було миритися із ситуацією, коли раптом водій відчинив половинку передніх дверей і вийшов покурити. Я обережно і, наскільки це було можливим, непомітно піднявся з місця й рушив уперед. Якось мені вдалося незауваженим протиснутись у вузький прохід, і ось — свобода! Втім свобода ця була покищо суто гіпотетичною. Оточені зусібіч людьми в уніформі нелегали боязко тулилися одне до одного. Я обережно обійшов № 521. І так само обережно й повільно почав віддалятися від місця катастрофи, не зовсім упевнено вдаючи випадкового перехожого. Раз-по-раз озираючись, я побачив, що коло автобуса починає діятися щось незрозуміле. Якогось чоловіка в білій полотняній куртці оточили молодики вже без ніяких одностроїв. Вони щось говорили до нього, а він тільки мовчки диким поглядом роздивлявся довкола. Раптом у когось в руках зблиснув ніж, на білій куртці розповзлася червона пляма, і чоловік почав повільно осідати на землю.
Розв'язки я не став очікувати і рвонув щодуху геть.
Не знаю, що це було. Напевно вже не перевірка квитків і навіть не облава. Все скидалося радше на черговий грабіжницький напад. Завжди я втрапляю в якесь лайно. Хай йому біс! Як не митники, то рекетири, як не контролери, то ґанґстери, як не цигани, то акупунктура. Господи, якби хто знав, як усе це мені набридло. Швидше назад. До мосту. До річки. До незалежності.
Я простував темними вулицями, орієнтуючись по заграві, що осявала добру половину неба. Десь там лежало так необачно покинуте мною місто. Я йшов, а перед очима все ще стояла жахлива картина — червона пляма, що розповзається на білому полотні — державні кольори країни, в якій я зараз перебуваю.
Звірячий інстинкт самозбереження вивів мене до мосту — цього разу капітального бетонного мосту із безліччю переходів, арок та ніш. Треба було якось розібратися в їхньому лабіринті, щоб піднятися нагору, на проїжджу частину, і там, можливо, сісти в трамвай, хоч найкраще вже, напевно, нічим не ризикуючи, йти собі пішки — квапитися мені нікуди.
Однак лабіринт примостової архітектури виявився складнішим, ніж видавалося напочатку. Сліпим цуценям я тицявся в якісь глухі кути, проходив повз розписані барвистим графіті стіни, і вже навіть було подумав, чи не зробитися мені на одну ніч класичним клошаром, коли переді мною нагло виникли широкі сходи, що вели донизу. Чомусь вирішив, що саме вони виведуть мене на правильний шлях. А в голові крутилось як заклятгя: віадук, віадук, віадук. Зненацька позаду почулися кроки. «А от і клошари, — подумав я. — Ну що ж, приємного знайомства».
— Tam nie ma przejścia, — пролунало за спиною, і, обернувшись, я побачив двох молоденьких поліцаїв.
— Niestety, — знову вдався я до свого улюбленого слова і, знизавши плечима, зробив спробу повернути навспак, обминувши представників влади. Однак оте «niestety» замість того, щоб створювати досконалий мімікрійний захист, завжди видає мене з головою.
Цього разу перевірки документів уникнути не вдалося.
Описати мої натужні розмови з поліцаями, приниження і страх, безглузді прогулянки під вартою і по-кафкіанськи несподіване звільнення справді міг би хіба сухотник Франц. У мене ж для цього не вистачить ані уміння, ані словникового запасу. Та й бажання, чесно кажучи, немає. Врешті-решт, онезалежнений, але запаморочений, немов після добрячої дози маріхуани, я вирішив не випендрюватися більше і повертатися до Centrum Badań Kosmicznych, де у спортзалі на мене чекав сякий-такий матрац. Після багатогодинних переговорів із охоронцями порядку в моїх кишенях не залишилось ані гроша, та в одурманених мізках ні з того, ні з сього визріло переконання, що я ж, чорт забирай, є власником MASTER CARD. Чи, може, VISA — докладно вже не пам'ятаю. То ж я хвацько зупинив таксівку і, щоб цього разу вже не облажатися, вирішив говорити англійською, з якої безпомилково знаю лише словосполучення FUCKING SHIT.
— Independence Street. Center of Space Research, — напівзавчено випалив я таксистові так само бандитуватого, але якогось ніби легітимнішого вигляду.
— І guess, there is no Center of Space Research on Independence Street, — сказав він, неприязно дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.
— Maybe it's on the different street. That's your problem, — нахабно відповів я, відчуваючи себе повноправним клієнтом цивілізованого сервісу.
— You sound like an Ukrainian astronaut, — насмішкувато мовив той і почав переговори з диспетчером. Гуморист сраний.
— Unfortunately, — чомусь промимрив я, ніби не хотів колись, як всі нормальні діти мого покоління, стати космонавтом. Я сказав це, не зовсім розуміючи, що воно означає, але на добре відому з голлівудських фільмів ідіому мене не вистачило[58].
Поки ми їхали, DJ 107FM ЧЖУАН-ЦЗИ крутив щось до щему впізнаване, хоч і незідентифіковане: «A w Krakowie па Brackiej pada deszcz»[59]. (Може, це знову був PORTISHEAD), — не певен. На завершення програми DJ несподівано сказав цілком зрозумілою мовою:
— „Крила, що як хмари закривають небо“ — не порожні слова.
Коли ми доїхали до Центру тих гівняних Космічних Досліджень, уже світало. Замість неіснуючої MASTER CARD я тицьнув водієві використану телефонну картку, та він сприйняв це на диво спокійно і навіть подякував, побажавши, здається, щасливих міжзоряних польотів.
По дорозі до омріяного спортзалу, де мав бути гарантований матрац, мене раз-по-раз обминали якісь тінейджери на роликових ковзанах і скейтбордах. Вони мчали назустріч із шаленою швидкістю, і тільки наявність ланцюжка-оберега, якого я ніколи не знімав, може пояснити те, що не сталося жодного зіткнення. «Оце вже, мабуть, і виспався», — заходячи до залі, подумав я. На те й виглядало. Бо, крім присутності тренованих тінейджерів, довелося подивуватися ще одній метаморфозі: все приміщення виявилося заставленим якимись декораціями, серед яких десь, безперечно, знаходився і мій матрац, та шукати його зараз було б марною справою. Тут я згадав, що напередодні говорилося про зйомки фільму з часів громадянської війни. Отже весь цей мотлох приготований кінематографістами. Тільки-но я про це подумав, як до залі й справді ввалилася ціла ватага — освітлювачі, гримери, каскадери, реквізитники, актори другого плану, актори першого плану, помічники режисера і сам режисер. Ну і, звичайно, Мох із безвідмовною камерою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби», після закриття браузера.