read-books.club » Пригодницькі книги » Подорож Досвітнього мандрівника 📚 - Українською

Читати книгу - "Подорож Досвітнього мандрівника"

214
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Подорож Досвітнього мандрівника" автора Клайв Стейплз Льюїс. Жанр книги: Пригодницькі книги / Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 22 23 24 ... 44
Перейти на сторінку:
І те, що вона почула, долинало зовсім не від будинку.

Це був глухих гуркіт. Немовби десятки робітників щосили гатили в землю велетенськими киянками. Звуки наближалися швидко.

Люсі сиділа, спершись спиною об дерево. Але оскільки вилізти на нього було неможливо, їй не залишалося нічого іншого, як нерухомо сидіти, притулившись до дерева, і сподіватись на те, що її не помітять.

Бум-бум-бум — щоб це не було, воно вже наблизилось настільки, що вона чула, як стугонить земля. Однак і далі нічого не бачила. Якийсь час вона була впевнена, що джерело дивного гуркотіння в неї за спиною, але за мить вже знала, що воно в алеї: про це свідчив не лише напрям відлуння, а й пісок, який у кількох місцях злітав у повітря, мовби щось його потужно вдарило. Потім, кількома метрами далі, гуркотливі звуки злилися в один і раптом стихли. Тоді почувся Голос.

Це викликало в Люсі справжній жах, бо вона все ще нікого не бачила. Краєвид парку виглядав так само — запустіння і спокій — як тоді, коли вони побачили його вперше. Однак за два чи три кроки від себе вона почула слова:

— Отепер, браття, ми маємо шанс.

А потім хор інших голосів відповів:

— Слухайте його. Слухайте його. Він сказав: «Отепер ми маємо шанс». Чудова робота, шефе. Ти цілковито правий.

— Такий у мене план, — тягнув далі перший голос. — Чигаймо на них біля берега, коло човна. Нехай усі без винятку налаштують зброю. Ми зловимо їх, коли вони захочуть повернутися на море.

— Так, це ідея! — заверещали інші голоси. — Це твій найкращий план, шефе. Дотримуйся його, шефе. Важко придумати кращий план.

— Тож хутко, браття, хутко, — сказав перший голос. — Рушаймо.

— Так, шефе! — відповіли голоси. — Це найкращий наказ, який ти міг дати. Ми якраз хотіли сказати те саме. Рушаймо!

Потім знову почувся гуркіт — спочатку дуже гучний та близький, а згодом дедалі слабший, він віддалявсь у бік моря.

Люсі знала, що не має часу сидіти й сушити голову над визначенням цих невидимих істот. Щойно вдалині стихло гуркотіння, вона зірвалася й щодуху побігла стежкою, аби долучитися до решти та за будь-яку ціну їх попередити.

Поки все це відбувалось, решта друзів дійшли до таємничого дому. Це був низенький одноповерховий будинок із гарного гладенького каменю з багатьма вікнами, частково порослий плющем. Тут було так тихо, що Юстас сказав: «Там точно нікого нема», але Каспіян мовчки показав на стовп диму, що піднімався від одного з коминів.

Крізь широку, прочинену навстіж браму вони ввійшли на бруковане подвір’я. І саме тут усвідомили, що на острові є щось незвичайне. Посеред подвір’я вони побачили криницю з помпою, а під нею — цеберку. І не було б у цьому нічого дивного, якби не очевидний факт: ручка помпи рухалась угору і вниз, хоч не було нікого, хто б нею рухав.

— Якесь чаклунство, — промовив Каспіян.

— Це точно якийсь механізм! — сказав Юстас. — Гадаю, ми нарешті потрапили до цивілізованої країни.

У ту ж мить, задихана і спітніла, на подвір’я вбігла Люсі. Стишеним голосом вона спробувала переказати їм те, що підслухала. Коли вони принаймні частково зрозуміли, про що вона каже, навіть найстійкіші не виглядали захопленими.

— Невидимий ворог, — буркнув Каспіян. — І відрізати нас від човна… Важка справа.

— Ти можеш щось розповісти, на кого схожі ці істоти, Люсі? — запитав Едмунд.

— Судячи з відлуння їхніх кроків, це могли бути люди?

— Я не чула ніяких кроків. Тільки голоси й жахливе гуркотіння, мовби хтось гупав дерев’яним молотом.

— Я собі думаю, — промовив Рипічип, — чи не стали б вони видимими, якби їх отак мечем помацати.

— Схоже на те, що ми незабаром у цьому пересвідчимося, — сказав Каспіян. — Але ходімо звідси. Дехто з тої компанії стоїть біля помпи і чує все, що ми говоримо.

Вони повернули з подвір’я на алею, де дерева могли їх трохи затулити.

— Щоправда, я не припускаю, що ховання від невидимих істот щось дасть, — зауважив Юстас. — Вони можуть бути всюди, навіть навколо нас.

— Дриніяне, що ти думаєш про те, щоб відмовитись від човна, вийти до затоки в іншому місці і подати сигнал на «Мандрівника», аби вони підійшли і забрали нас на борт? — запитав Каспіян.

— Тут занадто мілко, Ваша Королівська Милосте, — відповів Дриніян.

— Ми можемо дістатись уплав, — озвалась Люсі.

— Прошу, вислухайте мене, Ваші Високості, - промовив Рипічип. — Вважати, що ми уникнемо зустрічі з невидимим противником, ховаючись, скрадаючись і пригинаючись, — це божевілля. Якщо ці істоти хочуть з нами битися, то до бійки точно дійде. І незважаючи на її результат, я волію зіткнутися з ними віч-на-віч, ніж бути впійманим за хвіст.

— Я справді думаю, що цього разу Рипічип правий, — сказав Едмунд.

— Я впевнена, — додала Люсі, що коли Рине і команда побачать, що ми б’ємося на узбережжі, то спробують нам допомогти.

— Проблема в тому, що їм на думку не спаде, що ми б’ємося, якщо не буде видно жодного противника, — похмуро зауважив Юстас. — Вони подумають, що ми для забавки вимахуємо в повітрі мечами.

Залягла не надто приємна мовчанка.

— Ну, що ж, — врешті-решт озвався Каспіян, — нічого іншого ми не вигадаємо. Ми повинні стати з ними на герць. Давайте потиснемо одне одному руки. Люсі, заклади стріли на тетяву, а решта дістаньте мечі, і нехай станеться те, що має статись. А може, вони схочуть піти на переговори.

Тож всі рушили назад до берега моря, мовчки поглядаючи на зелені луки і спокійні дерева. Дійшовши до пляжу і побачивши свій човен на піску саме там, де вони його залишили, дехто з них подумав, що, можливо, все це Люсі приверзлось. Але навіть не ступивши на пісок, вони почули голос:

— Ані руш, шановне панство, ані руш. Ми хочемо з вами поговорити. Нас тут понад п’ятдесят і кожен тримає в руках зброю.

— Слухайте його, слухайте його, — почувся хор голосів. — Це наш шеф. Можете йому вірити. Він каже вам щиру правду. Ось що.

— Я чомусь не бачу цих п’ятдесят вояків, — сказав Рипічип.

— Ти правий, правий, — почувся Голос Шефа. — Ви нас не бачите. А чому? Бо ми невидимі.

— Говори далі, шефе, говори далі, - зашемрали Інші Голоси. — Ти говориш як по написаному. Вони не могли почути кращої відповіді.

— Заспокойся, Рипічипе, — сказав тихо Каспіян, а потім підняв голос і закричав: — О ви, невидимці, чого вам од нас треба? Чи ми зробили щось таке, що заслуговує на ваш осуд?

— Нам потрібне щось, що може

1 ... 22 23 24 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подорож Досвітнього мандрівника», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Подорож Досвітнього мандрівника"