Читати книгу - "Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик"

коні цілий день мчать галопом. Та насправді це неможливо. Щоб зовсім не вибитись із сил, час від часу доведеться переходити на спокійну ходу. А їхати будемо риссю. Пам’ятайте: як тільки ми із Гвіною перейдемо на ходу, ви маєте спішитися і йти собі побіч. Гаразд. Ти готова, Гвіно? Рушаймо! В ім’я Нарнїі та Півночі!

Спочатку все ішло чудово. Була глибока ніч, пісок вихолов і не обпікав ноги, як удень. Повітря дихало прохолодою і свіжістю. Пісок переливався під місячним сяйвом, як водна гладінь чи велика срібна таця. Довкруж панувала тиша, от хіба пісок шурхотів під копитами Бругу та Гвіни. Якби час від часу не доводилося злазити з коня і йти пішки, Шаста певно б заснув.

Здавалося, їхня мандрівка тривала вже багато годин. Та ось місяць сховався за хмару і мандрівці опинилися у суцільній темряві. А ще за якусь часину Шаста зауважив, що обриси голови та шиї Бругу стали чіткіші. Довкола простягалася безживна сіра рівнина. Шасту змагала втома, хлопець добряче промерз, а губи його аж пошерхли від спраги. Скрипіла шкіряна упряж, побрязкували вудила та чути було, як копита пірнали у пухкий пісок: пух-пух-пух. На твердій дорозі підкови лунко цокали б: цок-цок-цок.

Нарешті, після нескінченної їзди, ген далеко правобіч, над овидом з’явилася довга вузька світло-сіра смужка. Вона поволі багряніла. Світало. Проте жодна пташина не привітала народження нового дня. Шаста вирішив зійти з коня і розім’яти ноги, бо геть замерз.

Та ось з’явилося сонце і все довкола вмить перемінилось. Пісок заграв жовтими лелітками, немовби у ньому хто розсипав діяманти. Лівобіч від Гвіни, Бругу, Шасти та Аравіси побігли довгі тіні. Ген попереду з’явилася двоверха гора Пайр. Шаста побачив, що вони трохи відхилилися від потрібного керунку. «Ліворуч, трішки ліворуч!» — гукнув хлопець. Мандрівці озирнулися: позаду бовванів Ташбан, проте його вже було ледве видно. Гробниці теж сховались за пагорбом, на якому стояло місто Тісрока. Усі відчули полегшення.

Проте за якийсь час їх знову охопив сумнів. Вони йшли вперед, а Ташбан не зникав з очей. Шаста перестав дивитися у той бік, бо складалося враження, що вони тупцюють на місці. Смалило сонце. Пісок мерехтів і мінився, а від цього боліли очі, але хлопець з усіх сил намагався тримати у полі зору гору Пайр, аби не збитися з дороги. А сонце припікало щораз дужче. Хлопець відчув це, коли спішився і ступив босоніж на пісок: немов із жерла печі, в лице йому шугнула тепла хвиля. Спека стала просто нестерпна. Коні черговий раз сповільнили ходу. Хлопець звільнився від стремен, опустив голу ступню на пісок — і зойкнув від болю.

— Бругу, вибачай, — сапнув він. — Я не можу йти. Пісок обпікає мені ноги.

— Ну звісно! — зітхнув кінь. — Я мав би про це подумати. Сиди вже. Нічого не вдієш.

— Тобі добре, — промовив Шаста до Аравіси, яка йшла поряд із Гвіною, — ти взута.

Аравіса промовчала. Вона трималася якось штивно. Гаразд, будемо сподіватись, що в неї так виходило ненавмисне, проте…

І знову рись-хода, рись-хода… Порипувала упряж, з коней і з дітей градом котився піт, пісок переливався і сліпив очі. Від утоми і спраги у дітей розболілися голови. І так миля за милею, без жодної зміни. Ташбан, здавалося, не віддалявся, а гори не ставали ближчими. Мандрівники вже думали, так буде завжди: брязь-брязь-брязь, рип-рип-рип, змішаний запах кінського і людського поту…

Щоб якось збавити час, вони згадали всі ігри, у які колись бавилися. Проте це не допомагало. Вони-бо з усіх сил намагалися відганяти від себе думки про охолоджений шербет у Ташбанському палаці, про чисту джерельну воду, яка із дзюркотінням пробивається крізь каміння, про холодне вистояне молоко, яке вже підійшла вершками, але ще не загусло… Проте що наполегливіше вони намагалися відволіктися, то нав’язливішими ставали ті думки.

Врешті на їх шляху трапилась якась переміна: з піску стриміла гостроверха скеля десь із п’ятдесят ярдів завдовжки та зо тридцять футів заввишки. Сонце підбилось уже височенько: біля підніжжя скелі залишалась вузесенька смужка тіні. Там вони й зупинилися на перепочинок Діти витягли із торб харчі і воду. Коням було незручно пити зі шкіряного бурдюка, але врешті-решт вони якось собі зарадили. Ні води, ні їжі не вистачило, щоб угамувати спрагу і голод після такого важкого переходу, проте ніхто не ремствував. Коні вкрилися клаптями піни і важко відсапували. Дітей теж змагала втома.

Трішки перепочивши, мандрівники знову рушили в дорогу. І знову ті самі звуки, ті самі запахи, так само пекли очі. Та ось тіні перемістилися праворуч, видовжилися, наче мали сягнути східного краю виднокола. Сонце поволі хилилося до вечірнього пругу, а відтак і зовсім сховалося за обрієм. Але пісок і далі пашів жаром. Усі нетерпляче роззиралися, намагаючись відшукати ущелину, про яку говорив крук Жовтолап, але бачили перед собою лише нескінченну піщану рівнину. Вже звечоріло, на небі з’явилися зорі. Коні знеможено плелися, провалюючись копитами у сипкий пісок, а діти ритмічно гойдалися у сідлах. Усі були вкрай зморені. Раптом Шаста, у якого геть пересохло у роті, хрипко гукнув:

— Ось вона!

Цього разу жодної помилки бути не могло. Попереду, трохи праворуч від них, нарешті з’явилася ущелина з крутими камінними схилами. Коні занадто потомилися, щоби щось відповісти. Вони без жодного слова повернули у той бік і в'їхали в ущелину. Виявилося, що повітря там застояне, важке. Скрізь панувала пітьма, бо місячне сяйво не могло пробитися сюди поміж кам’яні виступи. Яр глибшав, а стрімкі стіни обабіч піднімалися щораз вище над головами мандрівників. Далі стали траплятися якісь колючі рослини, схожі на кактуси, і трава, така жорстка і тверда, що могла поранити руки. Невдовзі кінські копита зацокотіли об каміння. Ущелина виявилася доволі звивистою. За кожним поворотом усі спрагло роззиралися, сподіваючись знайти воду. Коні геть вибилися зі сил, вони ледве переставляли ноги. Бругу дибав попереду, а Гвіна плелася за ним. Вони важко сапали, часто спотикалися. Їх уже брав відчай. Та несподівано перед ними з’явилася невеличка болотиста калюжка, зусібіч поросла м’якою соковитою травичкою. З калюжки витікав потічок, який розливався щораз ширше, аж перетворювався у річечку. Її береги вкривали густі кущі. Шаста, якого від утоми й спраги опанувала дрімота, у якусь хвилину здав собі справу, що Бругу зупинився біля води, та й він сам уже зісковзнув на землю. Тут жебонів невеликий водоспадик — він утворював маленьку заводь. Коні підійшли до водички і пили, пили, пили… «О-о-о», — вихопилося у Шасти. Він забрів аж по коліна і