Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

радянські хлопчики, гарні й чемні, нічого так не бояться, як бути дорослими, — цей невідволодний страх перед життям, у якому треба щось вирішувати самостійно, тлів у них змалечку латентно, наче вірус невиліковної хвороби, і треба було аж розвалу цілої суспільної системи, яка ним і держалася, щоб він виліз на яв…), — Влада відчула все це на крок раніш од мене і першою ж, рятуючись, рвонула саморуч уплав по життю — із грудною натоді Катруською на руках, не думаю, що я б на її місці наважилася (втім, я ж і на дитину з Сергієм завбачливо не наважилася також!), а от у ній жодного страху невідомости не було й близько, вона вся дзвеніла, націлена в майбутнє, як стиснута сталева пружинка, заряджаючи й мене своєю абсолютною певністю обраного шляху, на ній була тоді чорна шкіряна куртка, і я ще, в напливі раптової ніжности, подумала з усміхом: байкерша! — тільки білого шолома й бракувало… Лавочка на Прорізній залишилася на тому самому місці — відколи «Яму» закрили, а відкрили казино, вона перестала бути місцем богемних перекурів і тепер звичайно стоїть порожняком, на очищеній від кущів бузку — під парк-майданчик для казиновських «мерсів» і «порше» — голій асфальтованій плащизні: єдиним зацілілим пам'ятником тій осені, коли ми, як показалось опісля, були все-таки ще молоді, — такі молоді, що про це й не здогадувались. Бо тільки молодість може, стоячи на перевалі між двома епохами, з легким серцем скреслити своє минуле, спустити його в Trash, як невдалу комп'ютерну чернетку, грюкнути покришкою й пуститись, у неповних тридцять, нарешті «жити по-справжньому», — тільки молодість здатна так згорда розкидатися роками, що не вдовольняють її амбіцій: з віком привчаєшся бути ощаднішою, привчаєшся неквапненько, як вином, смакувати всім, від чого раніше по-багацькому відмахнулась би, гадаючи — як казала маленькою Катруся, пропустивши тролейбуса, — ніби «нам подадуть іншого, клащого»: з віком довідуєшся, що, на жаль, — не подадуть. Попереду Владі було одміряно рівно десять років «по-справжньому» — десять несамовитих, наче розігнаним «гарлі-девідсоном» по гірській трасі (з Катруською в наплечнику!), років, за які вона, мама-одиначка без жодного матеріального попліччя (тільки й того, що майстерня на Узвозі лишилась по батькові), потрапила стати справді класним, і таки чи не найуспішнішим в Україні художником — якщо, звісно, міряти український успіх західними грішми (правда, останнім часом уже й наші жирні коти почали помалу вдупляти, що купувати картини в Матусевич — це круто), західними грішми — й українською заздрістю: друге навіть неомильніше, точніше, бо гроші, то, врешті-решт, величина перемінна, їх усе одно ніколи не буває задосить, а от на людську заздрість можна покластися завжди: що більше її клекотить довкруг тебе, що густіший, їдкіший її сопух — то певніший знак, що ти таки, хай йому грець, вирізняєшся. Вирізняєшся.

(Так, ніби вона сама підставилася — вставши, як із шанців — на повен зріст, та під снайперську кулю… Ніби хтось там нагорі пильнував, щоб ми тут не вирізнялись задуже. Щоб тримали ряд. Щоб потрошку, помаленьку, не так, як вона хотіла — «по-справжньому»…)

Саме на Прорізній, коли проминаю сирітську лавочку на белебні, в мені найчастіше скидається таке пекуче, ображено-дурне, достоту дошкільняцьке, а проте вперто раз у раз виринаюче, як притоплений поплавок: нечесно! Так нечесно, якщо там, нагорі, взагалі ще хтось стежить за правилами, — вирвати її з життя на повному ходу, атож, на трасі! — як дантист-коновал здорового зуба зі щелепи, — вибачте, помилка, але назад уже не вставиш. Влада й сама мусила бути неабияк розгнівана, отак неждано-негадано опинившись потойбіч, — першої ж ночі, коли її видобуте з машини тіло ще лежало в морґу на полиці холодильника, вона приснилась мені незвичайно сердитою — в себе в майстерні, в тих самих дрантивих мулярських штанях, енергійно висувала й засувала якісь шухляди, за чимось шукаючи, на мій розпачливий, усім єством до неї, поклик відмахнулась: не заважай, мовляв, — і зронила щось вельми химерне, щось про охоронну грамоту, яка їй потрібна, а то, мовляв, «дуже багато смертей», — ці слова я запам'ятала достеменно, бо, хоч мова снів така сама темна, як і пророцтв, проте найдужче від нашої денної мови різниться вона тим, що не знає брехні, — викривлення вносяться в неї тільки нашим власним сприйняттям, тим, що в фізиці зветься похибкою інструмента, і тому ті прямі цитати зі снів, котрі вдається на ранок цілими винести на поверхню, я завжди занотовую точно, навіть коли вони звучать і сто раз безглуздіше від сказаного мені Владою в її першу ніч поза світом, — тим більше, що, як з'ясувалось, не таке воно було й безглузде, бо в ту ж таки ніч у Владиної матері, яка забрала Катруську до себе, в кімнатах само собою вмикалося й погасало світло, відчинялися й зачинялися двері, Катруся спросоння кричала: «Мамо!», — очевидно, Влада й там чогось шукала, якоїсь охоронної грамоти, якої? до чого? перед чим?.. Заплакане жіноцтво вже на похороні, покурликавши, дружно пристало на гадку, що шукала вона не інакше як пропалих картин, а «багато смертей» буцімто було на тих картинах зображено, і одна Галерейна кураторша, з'їхана на всю стріху на істинно-православному ґрунті, навіть пальнула там-таки вперше те, що потім довго й заласно, із негарно заблислими очками мусувалося й обшіптувалося в товариствах: «А вот нельзя так запросто іграть с такой темой!» — не без морального торжества в голосі, як у людини, котру офіційно вповноважено пильнувати космічної справедливости (Влада саме за це й не зносила їх, «істинних», називаючи «парторгами православія»). Мужчини, переважно більш позитивістськи налаштовані, з неменшим апетитом порали, зараз-таки на поминках, по другій-третій перехиленій чарці, інше блюдо, і найбистріші з баришень також долучилися до їхньої когорти та запрацювали навзаводи ножами й лопатками: що Владу, відай, мусили «вести» вже давно, в нас-бо і за п'ятсот доларів професійного кілера найняти не штука, а Владина ж кожна робота тягла на порядок дорожче, за такі гроші рідну маму вколошкати можна! — та які там п'ятсот доларів, чоловіче, оно на Херсонщині, недавно передавали, у покійника назавтра після похорону могилу розрили, щоб десять гривень із піджака витягти, сусід бачив, як удова їх туди клала! — та ні, то діло таке, буває, а я за професіоналів кажу, — а професіоналові машину в кювет зіпхнути, та ще на мокрій дорозі, то взагалі як дурному з гори збігти! — так поповзли клубочитися леґенди, що далі від епіцентру події, то несамовитіші, бо ж людям, які ніколи не бачили зблизька — окрім як у телевізорі — ні