Читати книгу - "Печера"

— Я не знаю, — Махі зітхнула. — Навіщо вони, ті звідтіляки, взагалі тоді потрібні?

— Краще поспимо, — він підмостив під голову драну торбу. — Зараз виспимося — вночі підемо…

— Уночі… — сказала Махі злякано. — Тут, у горах… Уночі…

— Не бійся, — сказав він невпевнено.

Пісок на сонці здавався вогненно-білим. Тінь, у якій ховалися мандрівці, здавалася чорною мов ніч.

— Ми все одно не дійдемо, — сказала Махі байдуже. — Тут пости… тут щілини, гірські князівства, облави на волоцюг, на чужинців і на звідтіляків… Танкі, а правда, що ТАМ добре?

— Так, — сказав він не замислюючись. — Там дуже добре, Махі. Там люди не вбивають людей…

— Чому ж ти прийшов СЮДИ?

Він не відповів.

— Може, ти не хотів сюди йти? — і далі випитувала дівчинка. — Може, тебе послали?

— Хто ж мене міг проти моєї волі послати?

Махі здивувалася:

— Хіба нема кому?

Тінь пересунулася; мандрівець підтяг торбу на нове місце й знову ліг, простягши ноги.

— Танкі… Це твоє справжнє ім’я?

— Майже.

— А скільки тобі років, Танкі?

Він мовчав.

— Ну, вісімнадцять хоч є? — вона була дуже серйозна, неначе од відповіді на це питання залежало щось важливе.

— Ми дійдемо, — сказав він крізь зуби.

Махі зітхнула — втомлено, по-дорослому.

Гриміли цикади. На схилі далекої гори здіймала куряву ледь помітна звідси бричка; мандрівець звівся на лікті. Придивився, примруживши очі.

— Вони не думали, що звідтіляки бувають такі молоді, — сказала Махі, вдивляючись удалечінь. — Інакше б вони подумали на тебе… І не займали б мого тата.

Мандрівець мовчав.)

* * *

Паула поверталася в сутінках.

Ішла, низько похиливши голову, погойдуючи важким дипломатом; уже вкотре за кілька днів вона була якась спантеличена. Наче й чекала дзвінка, а тепер і не рада, бо її зустріч з Тританом відбудеться не в ресторанчику «Ніч», а в ще одному кабінеті з хромом і нікелем, із зуболікарськими кріслами, сенсорами та іншим непотребом…

Туди-сюди літали різнобарвні машини; Паула з подивом усвідомила, що йде по найдальшій од них траєкторії — краєм газону і тротуару. І шкірою відчуває, коли хтось із безтурботних водіїв перевищує швидкість.

Дивно.

З тієї самої миті, коли Кович розповів їй про якусь сіру машину, що нібито жадала її крові… З тієї самої миті Паулу не покидало відчуття, що з неї постійно знущаються.

Ось і тепер…

Вона здригнулась і відірвала очі від асфальту.

Посеред тротуару стояли двері в добротній рамі. Широко відчинені, оббиті дерматином двері; мідна табличка так і проголошувала: «Відчинено». Паула сповільнила крок.

Повз двері ходили люди. Хтось здивовано спинявся, хтось ковзав байдужим поглядом, хтось узагалі не помічав; якась бабуся перейшла на другий бік вулиці, а двоє хлопців-підлітків гордовито пройшлися крізь двері туди-сюди. Потім розвага їм набридла; вони подалися геть і, очевидно, відразу забули про химери міського дизайну.

Паула зупинилась.

Ніхто з перехожих не брав безглуздих дверей надто близько до серця; Паула почувалася нещасною відступницею. Ніби чиясь безневинна витівка — ще одна ланка в тоскному ланцюзі дурнуватих збігів.

Можливо, в неї манія величі, але вона чомусь упевнена, що саме заради неї, непутящої Паули Німробець, стоять посеред тротуару ці добротні двері з табличкою «Відчинено». Стоять і лякають її до смерті. Цілком безневинні двері.

«Відчинено»…

Паула зціпила зуби. Хотіла обійти двері, але передумала, злісно пирхнула, підійшла і захряснула оббите дерматином полотно — з грюком, як після скандалу. От, виявляється, як це — «грюкнути дверима»…

Здивовано озирнулися перехожі. Озирнулися, знизали плечима, подались у своїх справах.

* * *

Раман чудово розумів наслідки підписання наказу. І навіть бажав цього — бурі, скандалу. Нехай напишуть у газету. Нехай поскаржаться в Управління. Нехай хоч голодовку оголосять…

І спочатку події так і розвивалися — до скандалу; чутка про звільнення одразу п’ятьох акторів пролетіла по театру, мов пожежа, і Кович не без утіхи спостерігав за шаленою жестикуляцією групи курців на лаві коло службового входу.

Потім прийшла делегація — представники акторського цеху, всього четверо. Старіюча примадонна, що колись дружила з його колишньою дружиною. Молодий і перспективний хлопець — от дурний, навіщо він у це вліз?.. Провідний актор театру, що віддавна мав з Раманом натягнуті стосунки, очолював опозицію — якщо цю жалюгідну жменьку невдоволених можна було назвати опозицією… І ще один, сумлінний служака других ролей і епізодів — Раман його в глибині душі поважав. Можливо, тому, що той анітрохи не боявся головрежа. Ніколи.

Усі вони прийшли й сіли на м’якій лавочці, як учні; власне, для цього Раман і тримав лавочку. Примадонна нервувалася; молодий актор метав очима блискавки — через молодий вік він плутав сцену з життям і тому сам собі здавався безкомпромісним героєм, борцем за справедливість; ще полякає, боронь боже, на знак протесту піти з трупи…

Розмови не вийшло.

Тобто спершу все йшло наче в п’єсі — провідний актор довго й логічно говорив про найкращі роки, що їх найкращі люди віддали найкращому театрові і за це одержали від найкращого театру гіркого копняка; примадонна скорботно кивала, а хлопець сопів і мовчки рвався в бій. І вирвався, і його понесло, і він почав верзти нісенітниці, щедро присмачені словами «зрада», «несправедливість», «сваволя»; Раман слухав, примружившись, і бачив, як округляються очі в інших делегатів — вони давно вже не раді були, що допустили у свої лави дурну молодь.

Хороший був хлопець, з жалем подумав Раман. Хороший би виріс актор, майстерний, сильний…

— Що ви маєте на увазі під «сваволею», Гришко?

Хлопець осікся. Звів брови:

— Якщо люди, які все життя віддали театру…

— Що ви маєте на увазі під «сваволею»?

— Та вони були тут… тридцять років тому!.. Сорок… Коли ні нас тут іще не було, ні…

Усе-таки й дурості буває межа; хлопець затнувся. Хоч, можливо, це актор на епізодах штрикнув його чимось у спину…

— …ні мене, ви хочете сказати, Гришко? Не було ні вас, ні мене?

Хлопець мовчав, і решта троє теж мовчали. Мовчала, стиснувши губи, примадонна. Мовчав голова опозиції, провідний актор театру, улюбленець публіки… Мовчав, хоч міг би сказати!.. І навіть актор на виходах теж мовчав. Бо розумів, що слова його марні…

І Раман раптом ясно зрозумів, що скандалу не буде. Видихнувся скандал.

Та невже ж я таке чудовисько, подумав він байдуже. Та невже ж я всіх їх так залякав. Прямо культова фігура якась — Раман Кович у жорсткому кріслі художнього керівника…

— Не розумію, що за трагедія? — він відхилився на спинку. — Належна шана, безумовно, ми влаштуємо урочисті проводи…

— Похорон, — упівголоса сказав актор на виходах.

Раман вирішив