Читати книгу - "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

- Він - це я, розумієш? - сказав Рон.

- Ні, - заперечив Гаррі. - Не розумію.

- Поясню в кімнаті, бо сморід мене вже дістав, - сказав Рон. Вони злізли, й Рон повернув драбину на горище. Герміона в кімнаті й досі сортувала книжки.

- Коли ми звідси підемо, упир житиме в моїй кімнаті, - сказав Рон. - Здається, він цього дуже чекає... хоч важко сказати, бо він тільки стогне й пускає слину... але коли я про це кажу, він радісно киває. Отже, він буде мною з тяжкою формою бризкухи. Класно, га?

Гаррі дивився спантеличено.

- Класно! - сам себе похвалив Рон, помітно розчарований, що Гаррі не оцінив його геніального задуму. - Коли ми втрьох не з’явимося в Гоґвортсі, то всі подумають, що ми з Герміоною, мабуть, подалися з тобою. І смертежери відразу причепляться до наших родин, щоб вивідати інформацію, де ми поділися.

- Сподіваюся, що всі вважатимуть, ніби я кудись поїхала з батьками, бо зараз багато чаклунсько-маґлівських родин задумуються про те, щоб десь переховатися, - сказала Герміона.

- Ми не зможемо сховатися цілою родиною, бо це буде дуже підозріло, та й не зможуть усі наші покинути роботу, - провадив далі Рон. - Тому ми вигадаємо байку, ніби я важко захворів на бризкуху й тому не поїхав до школи. Якщо хтось прибуде це перевірити, то мама й тато покажуть їм у моєму ліжку упиря, обсипаного пухирями. Бризкуха дуже заразна, тому ніхто не захоче до мене наближатися. І це нічого, що він не вміє говорити, бо таке буває через запалення язика, коли грибок поширюється на ротову порожнину.

- А твої батьки вже знають про цей задум? - поцікавився Гаррі.

- Тато знає. Він допомагав Фредові з Джорджем видозмінювати упиря. А мама... та ви ж бачили, яка вона зараз. Вона не погодиться на наш від’їзд, поки ми справді не поїдемо.

У кімнаті запанувала тиша, порушувана тільки легким бухканням книжок, що їх Герміона й далі складала на дві купи. Рон сидів і дивився на неї, а Гаррі поглядав то на нього, то на неї, неспроможний щось сказати. Дії, до яких вони вдалися для захисту своїх родин, переконали його, що вони справді збираються податися з ним, і що вони добре усвідомлюють, як це небезпечно. Хотілося їм сказати, як він це цінує, та важко було знайти потрібні слова.

Тишу порушили приглушені крики місіс Візлі на чотири поверхи нижче.

- Мабуть, Джіні пропустила порошинку на якомусь кільці для серветки, - скривився Рон. - Не знаю, чого ті Делякури мають припертися сюди аж за два дні до весілля.

- Сестра Флер буде дружкою, вона мусить прибути раніше, а саму її не відпустять, бо ще мала, - пояснила Герміона, нерішуче розглядаючи «Балачки з Бабою-Ягою».

- Гості не допоможуть мамі позбутися стресу, - зітхнув Рон.

- Нам ще треба вирішити, - Герміона з огидою кинула в кошик для сміття «Теорію захисних чарів» і взяла «Оцінку рівня магічної освіти в Європі», - куди саме ми звідси подамося. Я знаю, Гаррі, що ти хотів насамперед відвідати Ґодрикову Долину, і я розумію чому, але... ну... чи не повинні ми спершу пошукати горокракси?

- Якби ми хоч знали, де їх шукати, ті горокракси, то я б з тобою погодився, - Гаррі сумнівався, що Герміона зрозуміє його прагнення повернутися в Ґодрикову Долину. Це пояснювалося не тільки його бажанням провідати могили батьків: його туди підштовхувало потужне, хоч і незбагненне відчуття, що там сховано відповідь на важливі для нього запитання. Можливо, лише через те, що він там уцілів після Волдемортового смертельного закляття. Тепер, коли йому невдовзі доведеться повторити цей подвиг, Гаррі відчував потяг до місця, де це сталося, сподіваючись усе це збагнути.

- А ти не думаєш, що Волдеморт стежить за Ґодриковою Долиною? - запитала Герміона. - Може, він якраз і чекає, що ти захочеш провідати батьківські могили, коли нарешті матимеш свободу пересування?

Про це Гаррі не подумав. Поки він шукав відповіді, заговорив Рон, який, очевидно, міркував про щось своє.

- Той тип Р.А.Б, - сказав він, - знаєте, той, що вкрав справжній медальйон?

Герміона кивнула.

- Він же писав у записці, що збирається його знищити, правда?

Гаррі підтяг до себе рюкзак і вийняв фальшивий горокракс, у якому й досі лежала записка від Р.А.Б.

- «Я викрав справжній горокракс і маю намір негайно його знищити», - прочитав Гаррі.

- Може, він і справді його знищив? - запитав Рон.

- Або вона? - вставила Герміона.

- Не має значення, - знизав плечима Рон, - головне, що нам менше роботи!

- Але нам усе одно треба знайти справжній медальйон, - сказала Герміона. - З’ясувати, знищений він чи ні.

- А коли горокракс опиниться в наших руках, як його знищити? - поцікавився Рон.

- Ну, - відповіла Герміона, - я дещо дослідила на цю тему.

- Як це? - здивувався Гаррі. - Невже в бібліотеці були книжки про горокракси?

- Не було, - почервоніла Герміона. - Дамблдор їх вилучив, але... не знищив.

Рон вирячив очі і виструнчився на ліжку.

- Заради Мерлінових штанів, скажи, як ти зуміла добратися до горокраксових книжок?

- Це... це не була крадіжка! - Герміона розпачливо поглядала то на Гаррі, то на Рона. - Це ж були бібліотечні книжки, хоч Дамблдор і забрав їх з полиць. До речі, якби він справді не хотів, щоб хтось до них дістався, то заховав би надійніше...

- Давай по суті! - поквапив Рон.

- Ну... це було просто, - ледь чутно промимрила Герміона. - Вистачило замовляння-викликання. Ну, знаєте... акціо. І... вони прилетіли з Дамблдорового кабінету прямісінько в дівчачу спальню.

- Але коли ж ти це зробила? - захоплено й водночас з недовірою глянув на Герміону Гаррі.

- Відразу після його... Дамблдорового... похорону, - ще тихіше прошепотіла Герміона. - Коли ми вирішили покинути школу й вирушити на пошуки горокраксів. Я пішла тоді нагору по речі, й мені... і я вирішила, що треба якнайбільше про них дізнатися... я була сама... то й спробувала... і вдалося. Книжки залетіли у вікно і я... я їх