Читати книгу - "Друга планета"

в залі. Тут був і Ранг — товстелезний та жирний, й Анг — низенький, худющий ще й клишоногий; і Нг — з крижаними очима за старомодним пенсне, — татко мені потім розповів, що їм чудернацькі оті імена присвоюють відповідно до посади: чим нижча посада, тим менше у ньому літер. Так що решта придворних має всього лише одну літеру — Г.

— А решта орангів? — поцікавився я.

— Решта зовсім не має імен. Імена мають право носити лише вожді і придворні.

Перший заговорив із нами Нг:

— Як вам сподобалася наша в’язниця?

— Дуже! — відповіла з іронією тітка. — Нічого подібного мені ще не доводилося бачити!

Обличчя у Нг враз стало таке, наче він поклав до рота солодку цукерку.

— О, я покажу вам і інші в’язниці!.. Жаль, що вас не познайомили із крематоріями… Ми зробимо чудесну екскурсію по концтаборах!.. Вони, щоправда, поки що майже порожні, але я плекаю надію, що незабаром розпочнеться війна і ми їх миттю заповнимо…

— О, так, — втрутився Анг. — Хоч ми — нація, яка щиро прагне миру, але прокляті венеріани весь час провокують нас на воєнні дії! І ми по них рішуче ударимо, коли настане наш час. Фюрер поведе нас до перемоги!

— Гр-р-р! — схвально прогарчав Оранг Третій.

Після офіційного прийому був банкет. Ми перейшли до іншої зали, де вже стояли накриті столи, сіли поруч із фюрером: отут — тітка, тут — я, а поруч зі мною — татко. На величезних тарілках лежали гори м’яса, височіли багатолітрові бутлі з якоюсь прозорою рідиною, а перед кожним стояли літрові келихи. Прислуга, яка подавала на стіл (обслуговували нас оранги в лівреях, гаптованих золотом), тільки ми посідали, вмить наповнила келихи рідиною із бутлів.

— Не пий! — шепнув мені татко.

Я і не пив — тільки попробував. І довго по тому студив язика: наче вогню лизнув. Оранги ж перехиляли келих за келихом, запихалися, давлячись, м’ясом. І за кожним келихом:

— Хайль!.. Хайль!.. Хайль!..

У мене аж голова під кінець розболілася.

Коли ж оранги добряче сп’яніли й горлали, не слухаючи один одного, татко нахилився до мене:

— Як там мама? Не обертайся, щоб ніхто не помітив!

Нахилився над тарілкою, вдає, що крім їжі ніщо його не цікавить.

Я йому відповів, що мама жива-здорова, навіть вилітала на його пошуки. Це коли знайшли оті браслети з пеленгаторами.

— Вони нас захопили зненацька, коли ми спали, — пояснив татко. — Ми й отямитись не встигли…

Я хотів запитати, що ми будемо робити далі, але тут зчинилося таке, що нам було не до розмови: п’яний Нг ухопив величезний маслак і тріснув ним Ранга. Той заревів, як бугай, і навалився на Нга. Він його задушив би, аби не слуги в лівреях: кинулися до них, розтягнули в різні боки.

— У в’язницю!.. В концтабір!.. — верещав геть пом’ятий Нг.

Ранг же, важко одсапуючись, повзав по паркету: збирав ордени, що пообривалися під час сутички.

Я боязко оглянувся на Оранга Третього. Того зовсім розвезло: схилившись, він обіймав за плечі тітку Павлину, щось їй п’яно на вухо ревів. Тітка Павлина аж морщилася, але вирватись, очевидно, не сміла.

Тітку Павлину, сам того не відаючи, врятував Анг. Піднявши повен келих, він виголосив тост за фюрера. Говорив з півгодини: виклав всю історію фашистського руху орангів.

— Нижча раса твердить, що у неї більше звивин у мозкові, аніж у нас, — сказав він між іншим. — Хай буде так. Ми не будемо це заперечувати: ми цим пишаємося! Зайві звивини вищій расі можуть тільки зашкодити. Наш ідеал: мозок з однією-єдиною звивиною, по якій надходять лише команди начальства і мудрі гасла нашого великого фюрера. Тож за майбутнього володаря світу з єдиною звивиною, за нашого дорогого Оранга Третього! Хайль!

Під дикий рев Оранг Третій вихилив черговий келих і зовсім розкис: важко посунувся з крісла. Прислуга його підхопила, понесла поштиво у двері. Скориставшись тим, що майже всі з’юрмились навколо фюрера, покинули бенкетний зал і ми.

— Віднині ви будете жити недалеко од лабораторії генної інженерії — казав нам татко по дорозі з палацу. — Ви повинні розвідати, як далеко вони просунулися в конструюванні тих воїнів. Тим більше, що тобі, сестро, теж доведеться брати в цьому участь.

— Ну, я їм наконструюю! — пробубоніла тітка Павлина.

— Гляди, будь обережнішою! — застеріг її татко, — Тут кожен третій стежить за двома іншими, а кожен другий — шпигує за третім.

— Не турбуйся. Мене не так легко впіймати!

— А ти, Вітю, допомагай тітці…

Я лише кивнув головою: що й казати! Хай краще татко нам скаже, як ми всі звідси виберемося. Адже татко не думає бути тут до самої смерті?

— Не думаю, — відповів мені татко. — Ми із Ван-Геном уже не раз про це радилися. І навіть є один план… Але про це поговоримо згодом. Поки що ж нам треба розстатися: сторожа починає на нас поглядати…

Татко помахав нам недбало рукою, повернувсь до палацу. А ми пішли до нош. І тільки підійшли, як сторожа привела Жорку.

Я думав, що побачу товариша ображеного і сердитого, адже він сидів щойно у клітці, а Жорка веселий-превеселий. Мало не скаче.

— Ти чого? — запитав я здивовано.

— Нічого.

— З тобою щось сталося?

— Сталося, тільки тобі не скажу!

Ну, й не треба! Подумаєш!.. От не буду допитуватись — він же перший не витримає!

І він таки не витримав: я ще й до нош не дійшов, як він мене — смик за рукав!

— Я зустрів свого татка!

— Ну-у?.. Де?

— У клітці. Ми сиділи разом. Адже ви тепер — пани, а ми — нижча раса, — не втримавсь, аби не вколоти.

— Знаєш що, в тебе зуби цілі?!

— Ну, гаразд, не сердься… Поки ви там гостювали, я багато що взнав…

— Що?

— Потім розкажу. А зараз лізь на ноші.

Це мене так зацікавило, що я навіть не дивився, куди нас несуть. Отямився лише перед невеликим двоповерховим будинком, що геть потопав у квітах.

Поряд були такі ж будиночки, а позаду стриміла величезна кубічна споруда. З бетону й скла.

— Генна лабораторія, — пояснив мені Жорка: він таки не марнував у клітці часу. — Там твоя тітка працюватиме. А отут будемо жити.

Мені дісталася окрема кімната — на другому поверсі. Тітці ж Павлині аж три: спальня, передпокій і робочий кабінет, заставлений стелажами з фільмотекою. Тут була зібрана величезна бібліотека: тисячі книжок, сфотографованих на плівку. А на спеціальній підставці — проектор.

Тітка Павлина одразу ж вчепилася в той проектор і забула про все на світі. Тепер, коли не перегляне