Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

— Что, Іван, денег не хватает?

— Не, хватає, — сказав Іван і раптом пригадав. — У тебе нема вина, не нашого, того, як його…

— Заграничного захотів, — хихонув Тимко.

— Гру… Гру… — видихував Іван.

— Грузінского, что лі?

— Во-во, — Іван зрадів, бо аж зіпрів, пригадуючи. — Тоже червоного, али грузинського.

Руський на нього пильно зирнув, повагався, а тоді:

— Єсть у меня одна бутилочка заветная. Для корєша прибєрьог. Да ладно… Відно, тебе в самом деле нада? Для отца ведь?

— Для тата, — ніжно-ніжно проказав Іван, мовби проспівав.

— Ну вот… Только оно дорогоє будєт. Сто сорок рублей, то єсть грівен по-вашему.

— Та я, Руський, не сумлівайся…

Іван заглянув господарю в очі.

— Я, Руський, завтра й принесу гроші…

Руський дістав звідкись з-під прилавка високу пляшку. Іван змикитив — таки не по-нашому на ній написано.

— На вот, — простяг господар. — Да бері, чудак. Настоящее грузінскоє віно, не поддєлка.

— Спаси Біг тебе, Руський, — вклонився Іван, як мама вчили.

— Ну вот єщо, — Руський обтер пляшку, вручив Іванові. — Крєпче дєржи только. Пакет дать?

— Нє, я так.

— Ну, гляді…

І аж до дверей провів і там уже:

— Меня, мєжду прочім, Максімом звать…

— Максимком…

— Да, Максімка… Блін, бабка меня так звала, что за мамку била… Ти вот что, Іван… Разніцу можеш не приносіть…

— Спаси… Руській… Максі…

Іван нахилився до його руки.

— Ну вот єщо… Я нє такой добрий, как ти думаєш… Ти заході ко мнє півка попіть… А то к другім, я слихал, заходіш, а меня мінаєш…

— Буду заходити, — пообіцяв Іван.

Легко йому йшлося додому. Пляшку грузинського вина до грудей тулив. Зігрівав її своїм тілом. Здавалося, пляшка теплішає, а десь він чув (од кого, думає Іван), що тепле вино лікує. Чи гаряче? Раптом Іван думає, що варто було би спитати, як те вино називається. Певно, в тих грузинів чудернацькі назви. Оно Вітько Таранців їздив, казав, заготовляти круглячки солодкі, як то вони, мандарики, чи що, то потім дивні слова казав — кацо, гена… гена… валє… цалє… як там? Мо’, й грузинської треба спробувати навчитися, раз уже за гамериканську чи то аглицьку взявся.

І приніс Іван вино до хати, перед порогом ледь не впустив з рук, та таки втримав і гордо ступив через поріг. І пили вино втрьох за столом, мама тоже не відмовилася, тильки скривилася, що кисле, то всип цукру, сказав тато, Іван потвердив — кисле, але на язику затримав і уявив, що то пиво. Татові очі світилися по-особливому. Щось, видно, думав про своє. Згадував щось.

Добре було Івану отако втрьох сидіти, і хоч кисле, та пити вино. Він взяв до рук блєшку. У рештках темного напою плавав корок, бо ж у хаті теї штукенції, що його витягає, не виявилося, то довелося всередину ножем заштовхувати.

— Руський Максимко казав, що вино хороше, — мовив.

— Таки не підроблене, — сказав тато і вкинув до рота шматочок сиру, з того, що вчора мама Панаска в магазині купила.

— Може, ти би завтра таки в районну больницю з’їздив? — сказала мама. — Коля Мартошин їде свею машиною, то й тебе завіз би й привіз…

— Куди там мені вже, — одказав тато. — Як не наївся, то не налижешся. Пізно. Та й порушувати, силувати себе не хочу. Зі старою каргою я ще вспію привітатися. Наливай-но ліпше, Іванку, рештки вина. За маму твою вип’ємо. Заслужила вона, я дурень, колись того не розумів.

— Помовч ліпше, — сказала мама.

Іван обережно розлив вино у три чашки.

— За вас, мамо, — сказав поважно.

Шукав ще якихось слів. Та що казати? Мама і є мама, і приголубить, і насварить. Мама була такою звичною, як цей вечір, чи вже й ніч за вікном, як ранок, що настане завтра, а може, вже й сьогодні, як саме життя — дивне й любе Іванові. Світ його плив кудись, спинився і довкола себе став обертатися.

«Впився я», — подумав Іван.

Та те визнання його чомусь ніяк не засмутило. Більше б отако впиватися, втрьох.

— Як цеє вино зветься, тату? — спитав і відчув — язик таки трохи заплітається.

— Кіндзмараулі, — сказав тато.

— Підеш зара спати, Йване, — мама.

«Кінз… Кінзі… — весело думалося Іванові. — Кінзя-рінзя. І мараулі».

Захотілося йому, щоб те слово по-грузинськи щось гарне значило.

А як пити скінчили і хотів Іван помогти татові до ліжка добратися, тато сказав:

— Зажди, сину.

Руками голову підпер, дивився кудись, за друге вікно, що із-за печі визирало.

— Я, знаєш, Іване, найбільше в цьому житті любив три речі, — мовив після довгої мовчанки, до якої Іван прислухався. — Те, як очі в жінок більшають, коли вони на мене дивилися, добре вино, не самогонку, яку тут, у Кукурічках, колись жлуктити призвичаївся, а вино, і третє… Третє, синку — то геометрія. Я ж математиком відомим стати хотів. Не став, бач. А геометрію все життя любив. Алгебра чи там арифметика — то таке. Цифри, вони, як і формули, або складаються до купи, або нє. Мало кому щось своє із них випадає скласти. А геометрія… Вона як гарна дівка — любові вимагає. Та що там гарна — як кожна, якщо їй у душу заглянути. Тільки то любов особлива, до прямих і кривих ліній не однакова. Ти знаєш, що таке логіка і поезія простору?

— Ни знаю, — щиро признався Іван, у якого очі добряче посоловіли.

— То, я тобі скажу, душа геометрії, — сказав тато Микола. — Я колись мріяв перетнути дві паралельні лінії. Ну не може бути, щоб ніхто того не зробив, думав. Все малював, малював ті лінії. Здавалося, от-от вони десь зійдуться чи хоч ближчати стануть. А потім прочитав, начеб вони десь у безконечності таки перетинаються. Коли прочитав, повір, у грудях замлоїлося. Що ж то таке, думаю. Я бився над ним, а воно десь є. Пунктик, казав мій покійний старший брат. Може, й пунктик. А ще я мріяв винайти еліпс дуги, який притягує до себе простір… Е, що там казати… Ходімо спати, сину. Бо, бачу, мені тебе вести до ліжка доведеться.

Іван таки довів батька до його ліжка. І до свого якось добрався. Батько наостанок, як на ліжко ліг, руку його взяв у свою, потримав.

— Ну, йди вже, — прошептав.

А Іван, перш ніж заснути, своє слово шепнув: «Геометрія». Ще встиг подумати, що ж там любити. Що на горі книжка шкільна є, тільки не «Геометрія», а «Тригонометрія». З тим і в сон