Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Розділ 16

Зовнішнім боком кухонного вікна повільно сповзали великі краплі вечірнього дощу. Тарас залив свіжозварену каву в металевий термос, щільно закрив корком, потім накрутив кришку-чашку. Тепер, коли пив або варив каву, він не міг не думати про Дарку, про її веселі очі, про її чарівні дивноти. Думати про Льоню, якого він цієї ночі побачить утретє і востаннє, не мало ніякого сенсу. Льоні з'являються і зникають, а Дарка залишається у своєму нічному обміннику на вулиці Івана Франка, за маленьким віконцем із вузенькою нішею для обміну одних купюр на інші.

Ще про жодну жінку не думалось Тарасу в житті так легко і приємно. Ні, в його житті було вдосталь романтичних пригод, але пані йому траплялися, хоч як дивно, тільки двох типів: мовчазно-млосні, які чогось від нього чекали й полюбляли триматися за руку під час прогулянки, і стерви, які завжди чогось вимагали та голосно хотіли, через що стосунки у Тараса з ними виявлялися напрочуд короткими, а кінець цих стосунків щоразу приносив ні з чим не порівнянне душевне полегшення та думки про неймовірну цінність самотності як способу життя. Йому доводилося вибирати між мовчанням і криком, хоча хіба це вибір? Після чергового стерва Тараса зачаровувало млосне і значуще мовчання якої-небудь задумливо-флегматичної красуні, й він брав її за руку і вів до кав'ярні, і вона йшла, легко та беззастережно підкоряючись вибраному ним напряму руху. Ні, про них, про цих колишніх супутниць його романтичних прогулянок, йому не хотілося зараз думати. Тільки про неї, про Дарку, немов саме заради зустрічі з нею йому потрібно було носитися на старій машині по найбільш вибоїстих вулицях Львова, витрушувати зі своїх пасажирів ниркові камені-конкременти, отримувати від них же за свою медичну винахідливість і за працю грошові купюри, й тільки потім їхати до тієї, що сховалася в глибині обмінника, до її віконця, що світиться вночі, за яким таїлися не стільки грошові знаки різних народів, скільки вона сама, Дарка, чарівниця в кольорових, до ліктя, рукавичках. І він приїжджав удосвіта і просовував у нижній проріз віконця зароблені купюри, немов звітуючи перед нею за чергову трудову ніч свого життя.

Опівночі, коли Тарас під'їхав до оперного театру, дощ уже припинився. Перед входом до театру стояла самотня постать у сірому плащі й такій самій сірій кепці. Тарас, не виходячи з машини, постежив за Льонею. Потім вибрався, гукнув його, і клієнт попрямував до старого «опеля» дріботливою ходою, не львівською, що змусило Тараса поблажливо посміхнутися. Він навіть устиг уявити собі, ніби хода Льоні була типовою ходою жителів містечка Ворожби, звідки Льоня прибув. І тут уже, уявивши собі вулицю невідомого йому міста, заповнену Льонями, що ось так чудно крокують у своїх справах, Тарас розсміявся.

– Чого? – запитав здивований Льоня, зупинившись біля машини.

– Та так, анекдот згадав, – збрехав Тарас і, теж не привітавшись, умостився на своє сидіння.

Наступні три години тягнулися напрочуд повільно, незважаючи на швидкість, яку розвивав старенький «опель» по бруківці Городоцької, Личаківської та Зеленої. Кілька разів Льоня скрикував, кидав руки в пах, просив зупинити машину. Але останній камінь тримався, як останній боєць Брестської фортеці. Тільки після декількох коротких проїздів по ямах Лісової вулиці на блідому обличчі Льоні спалахнули якимось електричним світлом очі. І Тарасу здалося, що в салоні раптом стало світло. Льоня і сказати нічого не зміг, а тільки його рука раптом схопилася за праве плече Тараса, і той усе зрозумів. Він ударив правою ступнею по педалі гальма і тут же вимкнув двигун. Машина сіпнулась і зупинилася. Раптова тиша вдарила у вуха. Льоня застиг, і обличчя його завмерло з підібганими тонкими губами і трохи вперед висунутою щелепою. Його тонкий ніс, здавалося, загострився ще більше.

Тарас простягнув йому скляну банку. Льоня не поворушився, тільки рух його зіниць підтвердив те, що банку він помітив. Через кілька секунд він одмахнувся від банки жестом тремтячої руки, потім цією ж рукою відчинив дверці машини і просто відвернувся від водія, переставивши зведені разом ноги на поріжок машини. І знову завмер.

Спантеличений Тарас опустив банку собі на коліна і терпляче чекав.

Через декілька хвилин Льоня гойднувся вперед і зліз із сидіння. Він тепер стояв перед машиною спиною до водія. Його рухи були скуті. Тарас спостерігав, як клієнт розстібає плащ, нахиливши голову донизу, як морочиться з «блискавкою» брюк.

Час зупинився, і тривала пауза починала діяти Тарасу на нерви. Нарешті Льоня повернувся до водія обличчям. Він стояв, лівою рукою притискаючи до грудей борт розстебнутого сірого плаща. Праву руку він простягнув Тарасу, і на долоні Тарас побачив сірий камінчик, більший за звичайний. Узяв його й опустив у банку, що лежала на колінах. Камінчик цокнувся об скло, і знову стало тихо.

– Я обісцявся, – надривним шепотом з нотками трагедії мовив Льоня. – Як пацан…

– Буває, – м’яко мовив Тарас. – Це через камінь…

Льоня ледве помітно кивнув.

– Можна сісти? – він показав поглядом на своє сидіння.

І, не чекаючи відповіді, повільно всівся. Потім витягнув із кишені плаща тисячу російських рублів одним папірцем, простягнув Тарасові.

– Куди відвезти? – запитав Тарас.

– А куди відвозять обісцяних?! – з гіркотою пригніченим голосом сказав Льоня. – На вокзал!

Тарасу знову здалося, що від клієнта пахне бензином.

Вже на привокзальній площі, перед тим як вийти з машини, Льоня подякував Тарасу і сказав, що якщо той коли-небудь буде проїздом у Ворожбі, він йому подарує повний бак справжнього «дев'яносто п'ятого».

– У нас у місті море бензину, – похвалився він. – Через нас цистерни з Білорусі та Литви йдуть, ми з кожної по декілька тонн зливаємо! Тим місто і живе!

Тарас провів Льоню поглядом, поки той піднімався по сходинках до входу у вокзальну будівлю. Льоня йшов дрібними кроками людини, що відчуває фізіологічний сором і фізичну незручність через свої мокрі брюки.

«Добре, хоч на ньому є плащ!» – подумав насамкінець Тарас, перш ніж натиснути на педаль газу.

Через двадцять хвилин він уже був біля улюбленого нічного віконця, за яким сяяло світло і всміхалася Дарка, а її руки, цієї ночі – в темно-синіх рукавичках, просовували в проріз для купюр чистенькі чорні попільнички з написом золотого кольору: «Venezia». Потім вони пили каву з цих імпровізованих «блюдець», кожне по свій бік обмінного віконця. І говорили, говорили ні про