Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

— Прошу, — простягнув він руку господині. — Ми вас так ждемо…

Вона ще стояла там, де стала. Ніби й не рухалася, але Шульга вгадував під чорним платтям, як грають стегна, як грають груди, живіт, усе тіло під дією невидимих сил, яким жінка не може дати ради.

Нарешті вона стала спускатися вниз, Шульга подав їй обидві руки, вона зашарілася від такої уважливості.

— Ви такий ґречний, гер…

— Майор. Але це не грає ніякої ролі!

— Ну, як же! Мій муж, Вернер, він всього–навсього шар–фюрер. Це як унтер–офіцер. За всю війну. Він починав ще з Франції…

Чорне шовкове плаття дихало нею, її теплом, запахом тіла, повабом. Волосся розчісане просто, по–домашньому, очі темні, глибокі, лоб задумливий, на обличчі печать тамованої пристрасті і мовби зверхності. Тільки цей ледь вловимий вираз зверхності відрізняв жінку, що стояла перед Шульгою, від його справжньої Юлії, та, може, його й не було насправді, може, тільки здалося…

— Я вас уже бачив, — сказав Шульга, повільно добираючи слова.

— Де ви мене бачили? Що це, справді? Я теж ніби вас бачила…

— І я вас.

— Але де? Коли?

— Я ваші очі точно десь бачив… І губи… Та цього бути не може! Це я так… Я тут ніколи не був… Може, вві сні…

Капітан Сухоруков не витерпів, підійшов до тих двох. Треба ж нарешті випити, а вони воловодяться! Почувши останні слова Шульги, засміявся:

— У Тепліце був Тютчев, а не майор Шульга!

Шульга не зрозумів.

— Тютчев? Щось я не чув про такого генерала.

— Та не генерал — російський поет Федір Іванович Тютчев. Приймав тут колись ванни. Ти ж у школі, мабуть, вчив «Люблю грозу в начале мая»?

— Я віршів не пам’ятаю.

— Та я теж не дуже. Тільки перші рядки. То ми сядемо? Бо треба ж випити нарешті за господиню. Прошу вас, Ульріко, ось сюди.

— Не метушись, — спокійно промовив Шульга. — Ми зробимо невеличку рокіровку. Ти бери до себе Сузі, а Ульріка сяде біля мене.

— Нема питань! — здійняв догори руки Сухоруков. — Я ж хотів тобі молоде м’ясо, та коли хочеш, то…

— Все, домовились, — сухо кинув Шульга, підставляючи Ульріці стільця.

Тоді, в Ташкенті, він був нічим і ніким перед досвідченим капіташею, об’їдки зі столу, очікування за порогом. Але відтоді минуло три страшних роки, хрещений вогнем і кров’ю, Шульга був тепер іншою людиною, і вже не він ждатиме під дверима, а всі капіташі і весь проклятий світ! На війні немає авторитетів, поваги, пошани, обожнювання, є тільки жорстокий примус і рабська слухняність, є ганьба покірливості, коли ти нижче, і солодке відчуття зверхності й вседозволеності, коли в тебе вищий чин. Сьогодні він тут старший, і його сила і воля.

— Що ж ти сидиш, капітане? — гримнув він на Сухорукова, який лоскотав своїми вусами ніжне вушко Сузі. — Наливай! Вип’ємо з тріском і громом, чорти його бери! Я танкіст, Сухоруков, а танкісти — це грім і блискавиця! Ти ж примітивний автобатчик, брудне мастило, запацьорена миша. Ти миша, Сухоруков, а я грім! Доннерветер! І командую тут я, а не ти.

— Нема питань, майоре. Ти командир, я твій начштабу.

— Старший ад’ютант!

— Це в звичайному батальйоні. А наш автобат окремий. Отже, прирівняний до полку. Тому я начштабу, а ти ніби полковник.

— Чхати на полковників. Я сам собі полковник! Ти мені скажи: забрав з–під мене цю гарнізонну курву?

— Вважай, вже забрав.

— Ну, а я зос… зосере… зосереджусь на цій есесівській свиноматці. Не заперечуєш?

— Навпаки! Всіляко заохочую! Тут поле діяльності воістину безмежне, повір моєму досвіду, майоре. Сховалася в шовк від вух до самої землі, а груди такі, що танкову броню прорвуть, зад же — хоч і всю Європу до самої Атлантики накриє! Ти знаєш, що таке Європа? Європа — це женщина і корова. Грецький бог украв колись тут женщину Європу з отаким капітальним задом, як в Ульріки, і, щоб приховати від своєї ревнивої жінки, зробив коровою. Тепер ця женщина–корова дісталася нам. Можеш шпокати, можеш доїти, можеш як хоч. Хоч на м’ясо пускати. М’ясо в них ніжне, рожевеньке, соковите!

— Ти що, працював на бойні?

— Я ж тобі вже казав: я інженер–автомобіліст. «Есть по Чуйскому тракту дорога, много ездило там шоферов. Был там самый отчаянный шофер, звали Колька его Снегирев…» Вважай, ця пісня про мене. Інженерна аристократія сталінських п’ятирічок. Форди, амо, ремінні картузи, окуляри, краги, автопробіги, Москва — Каракуми, Чуйський тракт…

— Ти інженер? А я танкіст, Сухоруков! І поки ще йде війна, ми зверху! Ти можеш налити? Ульріко, штрафний келих! Не розумієш? Ну, тоді не один, а два штрафних! За мою праву руку і за ліву теж. Ти бачиш мою ліву руку? Вона не згинається і не розгинається. Мене поранено шість разів за війну, Сухоруков! Ти можеш про це сказати оцим відгодованим німецьким телицям? Бо мене вони, мабуть, не дуже розуміють, а в тебе ж вища освіта. Ти хотів мені підсунути молодшу сестричку? Єфрейтора звитяжної армії фюрера? Можеш забрати її собі, а я зос… зосереджусь на Улі, бо вона Юлія, а цього вже ніхто не знає. Уло, ти розумієш, що я кажу?

— Але ж звідки, гер майор? Гер майор такий розумний, такий красномовний… А мій Вернер…

— Мовчи про свого Вернера! І не зви мене гер майор… Кажи: Шульга.

— Шуліга.

— Не Шуліга, а Шульга!

— Шуліга..

— О, незграбні німецькі уста! Вони нездатні вимовити таке просте слово! А поцілунок вони можуть дати мені? Один поцілунок. Айн кіс. Ну?

— Але ж гер майор з Сузі, з моєю сестрою…

— З твоєю сестрою? Ти хочеш, щоб я поцілувався з твоєю сестрою? Для проби? Сузі, айн кіс!

Тій не треба було повторювати двічі, підхопилася з стільця, оббігла стіл, всунулася між Шульгою і Ульрікою, почепилася майорові на шию. Шульга пустив здорову руку поза спиною в Сузен, сковзнув пальцями по гарячому шовку, далі, далі, до тугої округлості грудей, ласкавий доторк, а тоді грубий, пожадливий стиск.

— Ну! Уло, Юліє, Юлю, тепер ти! Тепер можеш?

Розгублена, злякана, вся в трепетанні, Ульріка несміливо перехилилася через сестру, над сестрою, понад сестрою, ближче, ближче, ще тільки ледь чутний доторк і дотик, а тоді обпалюючий вибух, і