Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

силу. Я обняла його й поцілувала. Тоді він заговорив: «Я би тобі сказав, де моя сила, але ти її не будеш видіти…» Кажу: «То нічого, хоча буду знати, де вона і яка вона». Він на те: «Ну, слухай сюди: за Червоним морем є великий явір, такий височезний, що його вершини ще ніхто не сидів. У того явора є три товсті гілляки. На вершині середньої — золоте гніздо, а в тім гнізді — золота качка, а в тій качці — три золоті яйця, а в тих золотих яйцях — моя сила…»

— Ну, мамко, — зрадів хлопець, — це може бути правда!

І почав збиратися в дорогу:

— Через три доби мене чекайте.

Сів на чобіт, подумав: «Неси мене за Червоне море до товстого явора, що на ньому золоте гніздо, а в гнізді золота качка» — і полетів, якби оком кліпнув.

Чобіт упав із ним під явір. Принц узяв рушницю, прицілився й подумав: «Убий золоту качку». Вистрілив і бачить — золота качка падає прямо до його ніг. Принц шаблею розрізав її й вийняв три золоті яйця.

Розбив одно яйце, розбив друге, хоче розбити третє — і в ту мить з’явився Поганин-шарканин:

— Ой не трощи останнє яйце. Я вже тобі нічого не зроблю. Я вже слабший від тебе… Мені лише хотілось би ще жити, дивитися, як цей світ тече. Обдаруй мене отим яйцем, і я тебе чимось обдарую.

— Чим ти мене, змію, обдаруєш?

— Але даси мені яйце?

— Дам.

— Ти матір шукаєш?

— Так, її.

— Знав я тебе ще в утробі матері. Ой, якби я відав, що ти мені будеш давати силу!..

— Кажи, чим обдаруєш?

— Тим палацом, де ти бачив матір.

— Але як я понесу палац із собою?

— Понесеш. Вийдеш на останній, двадцять четвертий поверх і там знайдеш золоту шкатулку, а в ній — золотий прутик. Візьми того прутика і вдар ним по палацу з трьох боків, а собі подумай, аби палац зробився — яйцем, горіхом і яблуком… Так і станеться. А як приїдеш у свій край, оте яйце поклади на землю, вдар золотим прутиком — і той палац на новому місці стане таким, як був на старому.

— Це правда?

— Чиста правда.

Принц розбив яйце, і Поганин-шарканин розсипався на порох.

Тепер уже спокійно принц сів собі на чобіт, подумав:

— Неси мене до моєї мами, — і полетів на Скляну гору.

Мати вибігла на двір.

— Ну, мамко, Поганина вже нема на світі!

Мати дуже зраділа і приготувала велику гостину.

Коли пригостилися, то пішли по кімнатах. Дивляться: в одній повнісінько срібла, в другій — золота, в третій — діамантів, у четвертій — усіляка їжа, а в п’ятій — напої.

— Синку, та тут усього досить на тисячу років!

— Досить, мамко!

Подивилися вони увесь палац і, змучені, полягали спати. Коли мати заснула, син узяв ключі і з поверха на поверх вибрався наверх — на двадцять четвертий. Відімкнув двері двадцять четвертої кімнати, знайшов у ній золоту шкатулку, а в шкатулці — золотого прутика. Позакривав за собою двері, спустився вниз і золотим прутиком ударив з трьох боків, а собі подумав, щоб палац зробився золотим яйцем.

І так сталося: палац почав швидко зменшуватися і вчинився золотим яйцем. Принц положив яйце в кишеню, сів на чобота й подумав: «Неси мене до твого господаря».

Піднявся чобіт понад хмари, а спустився на широкім полі біля велетня. Чоловічисько грівся біля вогнища і в котлі варив м’ясо:

— Ну, як ти злітав?

— Добре.

— Чи бачився з матір’ю?

— Бачився.

— А де мій брат Поганин?

— Пропав.

— Ну, хай тобі щастить. Ти й нам допоміг звільнитися від лиха. Тепер усі міста будуть наші, а не його, Поганина.

Вийняв із котла м’яса і пригостив принца. Принц поїв і передав велетові чобіт, за все гарно подякував. А потім відкланявся, сів на другий чобіт і подумав: «Понеси мене до твого господаря».

За пару хвилин чобіт опустився на широкому полі біля першого велета. Той так само обняв ножиськами вогнище й варив у котлі їсти. Спитав принца:

— Ну, як ти злітав?

— Добре.

— Чи видівся зі своєю матір’ю?

— Видівся.

— А де брат Поганин?

— Пропав. Розсипався на порох.

— Ну, дякую тобі, що ти і нас визволив від біди.

Велет сягнув у котел, вийняв добрий кусок м’яса і пригостив хлопця.

Принц поїв і передав господареві чобіт. Відкланявся і рушив у дорогу пішки. Думає собі: «Прийду до коня, який там закопаний, і якщо він ще живий — вернуся додому, а якщо вже мертвий — залишимося з мамою жити у палаці на тім місці».

Йде, йде, йде. Прийшов на те поле, де закопав свого коня. Дивиться — прутик на кінці ще трохи зелений. Швидко розкопав коня. І як тільки торкнувся його, той одразу підскочив до неба, полетів попід хмари, а коли став на землю, то зробився у сім разів кращим.

— Ну, як ти сходив?

— Добре.

— А твоя мама де?

— Тут, — показав принц на яйце.

— Якби ще одну добу тебе не було, не знайшов би ти мене живим. А тепер усе гаразд. Куди хочеш їхати?

— У свій край.

Погостилися. Трохи перепочили, і кінь каже:

— Ну, сідай на мене. Як хочеш летіти — вихром або гадкою?

— Так, щоб мене не загубив. Щоб мені й тобі було добре.

Кінь знявся під хмари. Летіли, летіли й прилетіли до царського саду. Кінь спустився в сад біля рожна, де його хлопець розбудив…

— Чи впізнаºш, де ми? — спитав кінь.

— Ще ні.

— Ми — дома. Дивися — рожен.

— А що нянько робить?

— Сидить за столом і новинки читає. Він дуже постарівся…

Принц завів коня у царську стодолу, покормив його цукром і пішов у знайомий палац — до свого батька.

Батько аж злякався: хлопець — у діамантовому одязі, шабля блищить, рушниця за плечима…

— Не бійтеся, няньку. Я ваш син!

— Не можеш ти бути моїм сином, бо мій хлопчик іще не міг вирости в такого хлопа.

— Няньку, я ж ріс, як із води. Хіба ви забули?

Батько тільки дивиться й не вірить, що це — його син.

Тоді хлопець каже:

— Няньку, чи ви хотіли би видіти свою жінку, а мою маму?

— Де би не хотів!

— Ну, ходіть зі мною і увидите…

Повів його на широке поле і показав яйце:

— Тут є ваша жінка, а моя мамка…

Цар покрутив головою. Подумав собі: «Хлопець блукав по світу, усього надивився, немало натерпівся — і здурів». А той усміхнувся: