Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

Накинули і виткали, і дванадцять квіток золотих нашили на сорочці. За ніч за одну усе зробили: дванадцять сил богатирських дали йому.

А вранці він вбрав ту сорочку і сестра сказала:

– А підемо ще, брате, гуляти у сад мій.

Усі вони ідуть дванадцять. Дійшли до тієї кочерги – лежить та кочерга поперек лінії.

– Візьми, брате, оцю кочергу, одкинь з доріжки.

Береться він за кінець. Як схопив, як кине ту кочергу, так вище дерева полетіла.

– Спасибі, брате, – каже сестра, – що ти оту кочергу із доріжки скинув. Вона мені набридла – я забуду та усе на неї спотикаюсь.

Побув він ще днів десять.

– Ну, сестро, пора мені од вас їхати.

– Куди ж ти поїдеш?

– А куди Бог дасть.

– Я тебе оженю. У мене всього багато, землі багато, худоби багато.

– Ні, – каже, – дякую, сестро, не хочу.

– Ну, що ж ти, брате, думаєш їхати од мене, а в тебе нема й коняки доброї.

– Ні, мій кінь добрий дуже.

– А піди, брате, попробуй свого коня.

Пішов він на конюшню, давай гладить коня свого. Погладив по спині долонею, так на коліна кінь і сідає, не здержить його руки.

– Ну, справді, не годиться мій кінь. Ну, де ж, сестро, узяти мені коня?

– Та ж ти видів: у мене багато коней, то, може, вибереш собі якого?

Зараз вийшла, богатирським посвистом свиснула, заревіла земля, гуде табун коней, влетіли в загін, а вона узяла й двері зачинила.

– Іди, брате, тепер вибирай собі коня, якого знаєш.

Пішов він у загін, давай вибирати коня. Ті брикаються, він узяв за гриву – кінь упав, узяв за ногу – упав. І скільки коней перебрав – не годиться жоден.

Виходить і каже:

– Погані коні усі у тебе, сестро, негодні.

– Негодні треба випускати.

Узяли випустили ті коні. Свиснула вдруге богатирським посвистом, біжить другий табун, прямо в загін. Зачинила і ті.

– Ну, іди, брате, вибирай ще собі коня.

Пішов він знов вибирати, перебирав, перебирав, виходить:

– Сестро, забарився я, ніяк не знайду собі коня.

– А, брате, спотикав ти того, що посередині загону у болоті стоїть?

– Е, то такий, що не вибереться з болота.

– А піди того попробуй.

Підходить він до того, бере його за гриву. А той як рвоне, як візьме носити його по загону! Вона сміється:

– Держи, брате, не подайся.

Удержав, подали йому уздечку. Узяв, уздечку на коня одягнув, повели на конюшню, поставили у стайні. Погодували коня з місяць, очистили його.

– Ну, сестро, пора мені від'їздити від вас.

Попрощався він із сестрами, вивели вони коня, осідлали:

– Ну, як оженишся, брате, не довіряй жінці і не кажи, що у тебе є, а сієї сорочки не скидай, бо як скинеш, то так ти і загинеш.

І сказала дівчина коню:

– Оце твій господар, щоб ти йому вірив. Коли господаря хто уб'є і можна буде вирватись, то ти, коню мій добрий, щоб ти тоді до мене явився.

Дали дівчата братові шаблю булатну і піку та сказали:

– Як ти, брате, звелиш, так кінь тебе і нестиме, чи поверх дерева, чи в плін (на рівні) дерева, чи поверх комишу, чи по землі, чи як знаєш.

Вирядився звідти. Поїхав за тридев'ять земель у десяте царство, в інше государство. Доїздить у місто велике. Чує – дзвониться, аж земля гуде. Наближається, ще дужче чути. Ще ближче – чути. Ще поближче – так реве, що він собі вуха позатикав.

– А то, – каже, – й голову розірве.

В'їхав у місто і на обидва боки дивиться. Хати бачить, а людей не видно. Дзвони ревуть все одно. Проїхав містом з верству, дивиться у двері – дід ходить. Приїздить до діда:

– Здрастуйте, – говорить.

– Здрастуйте, – відказує, – ви купець, добродію, чи хто?

– Як назвете, так і буде! Що воно за знак, що ніде людей не видно, чому такі дзвони б'ють?

– То, – каже, – у нас людоїд оселився і виїв уже два повіти людей у нашому царстві. І мають йому дати царівну на пожирання, то оце й дзвонять, може, Бог змилосердиться.

– Якби він у мої руки попався, то я би його нагодував! Не схотів би він царівну їсти.

У діда була кобилка, то він залишив того молодця у хаті, а сам на кобилку та до царя.

– Отак і так, ваша світлість, Бог приніс з чужої землі такого молодця, що може людоїда погубити.

Тут цар сказав, щоб запрягли коні у коляску, бере діда і їдуть до нього. Приїхали. Вбігає цар у хату. Вітається.

– Звідки ви, пане лицарю?

Він розказав.

– Ви можете убити людоїда?

– Можу.

– Просимо, пане лицарю, до мого палацу.

Коли приїхали, Гриць звелів:

– Коня до стайні поставте. Щоб йому було сіно, овес, вода постійно.

Як увійшли до палацу, цар показав свою доньку і сказав, що Гриць візьме її за дружину, якщо переможе людоїда.

– Чи згодна ти, донько? – спитав цар.

– Як не згодна? Хіба краще йти на пожирання, чи йти за християнина, що Бог приніс у наше царство?

Сіли, поїли добре. Підходить той час, що вести чи везти до людоїда дочку.

– Збирайтеся усі, конче до світа, щоб ви виділи, як я його буду погубляти.

Виїхали потім і стали за півгони од нори усі городяни.

Бере Гриць царівну за руку, одводить до нори ближче.

– Виходь, – говорить парубок, – людоїде, ось царівна на пожирання.

Людоїд побачив царівну і зараз вискочив. Як вискочив він, хлопець його пікою ударив, а той і впав.

– Оце тобі, – каже хлопець, – царівна.

Заревів людоїд усією силою, і давай хлопець його шаблею булатною сікти так, що усі городяни здивувалися і настрахалися.

Хлопець з людоїда голову зняв, убив його, посік, склав у купу, підпалив і попіл розвіяв.

– Дивись, – говорить, – жоно моя, що я зробив людоїдові. Щоб ти мене поважала, як мужа, бо я тебе од смерті одблагав.

Повернулися у місто і давай гулять, що Господь приніс з чужої землі такого молодця, який людоїда погубив.

Відгуляли весілля і живуть. Половину царства цар одписав зятеві, а по смерті царя хлопець став і сам царем.

І жили вони років із двадцять, і не було у них дітей, то взяли собі на виховання сироту. От він виріс, і красивий такий, що у всіх царствах красивішого того приймака не було. І цариця полюбила того приймака. Давай вона допитуватися у свого чоловіка:

– Чого ти тієї сорочки ніколи не скидаєш?

– Я, – каже цар, – так звик.