Читати книгу - "Життя у позику"

Він, може, повернеться, а може, ні. Вона цього не знала, але й не було це аж таким важливим. Важливе те, що вона у Парижі, що вечір і що вона дихає. На бульварі Сен-Мішель загорілося зелене світло, і, мов розлючена зграя хортів, услід за «Джузеппе» кинулося стадо «сітроенів», «рено» і вантажівок. Ліліан не могла пригадати, чи бачила вона коли-небудь стільки автомобілів. Під час війни їх було мало. Шум був неабиякий, але в її вухах він звучав, як орган.

Вона розпакувала свої речі. Взяла з собою небагато. Грошей мала теж обмаль. Зателефонувала до стрийка. Телефон не відповідав. Стрийко вже кілька років, як відмовився від телефону.

На мить охопила її паніка. Вона отримувала гроші щомісяця через банк, і тривалий час не мала від стрийка жодної вістки. Неможливе, щоб він не жив. А ще у Парижі бракувало вугілля.

У кімнаті увечері робилося холодно. Ліліан накинула плащ. Добре, що покидаючи санаторій, прихопила кілька вовняних речей. Сірі, брудні сутінки починали вповзати у вікно. Ліліан вперше, відколи виїхала, була сама. Вперше віддавна справді була сама. Грошей могло їй вистачити найбільше на тиждень. Разом з темрявою з’явилася знову паніка. Хтозна, де був тепер її стрийко? Може, з ним щось сталося, а може, помер. Може, й Клерфе зник уже в цьому невідомому місті, переїхав до іншого готелю, почав інше життя, і вона теж про нього більше ніколи не почує. Ліліан морозило. Романтика швидко зникла перед фактом холоду і самотності. У теплій клітці санаторію зараз тихо дзенькали рури центрального опалення.

Хтось застукав. За дверима стояв готельний посланець з двома згортками. В одному з них були квіти. Мабуть, від Клерфе. У другому згортку була вовняна ковдра. «Думаю, що може вам знадобитися, — писав Клерфе. — В Парижі й далі бракує вугілля». Ліліан розстелила ковдру. З неї випали дві невеликі коробки. В обох були лампочки. «Французькі готелярі завжди заощаджують на світлі, — коментував Клерфе ще один подарунок. — Якщо замінити лампочки, які є у вашій кімнаті, новими, світло відразу стане удвічі яснішим».

Ліліан одягнулася. У неї збереглася остання адреса стрийка. Треба поїхати туди і розпитати. Виявилося, що стрийко мешкав далі за старою адресою.

— Твої гроші? — запитав він. — Як хочеш. Я можу виплачувати їх тобі щомісяця тут, у Франції. На яку адресу пересилати?

— Я не хочу отримувати їх щомісяця. Я хочу забрати усе відразу.

— Навіщо?

— Хочу купити собі різне вбрання.

Старий витріщив на неї очі.

— Ти така ж, як і твій батько. Якби він…

— Він не живе, стрийку Ґастоне.

Ґастон поглянув на свої великі бліді долоні.

— Ти не маєш надто багато грошей. Що ти збираєшся тут робити? Господи, якби я мав таке щастя жити в Швейцарії!

— Я жила не в Швейцарії, а в лікарні.

— Ти не знаєшся на грошах. Ти розтринькаєш їх за кілька тижнів. Все розтринькаєш.

— Можливо, — сказала Ліліан. — Я не буду для вас тягарем.

— Ти повинна вийти заміж.

Ліліан розсміялася. Його наміри були надто прозорі: хотів скинути відповідальність за неї на когось іншого.

— Повинна вийти заміж, — повторив Ґастон. — Я міг би запізнати тебе з кількома людьми.

Ліліан знову розсміялася, проте їй було цікаво, що зробить старий. «Йому, мабуть, під вісімдесят, — думала вона, — але поводиться він він так, мовби має передбачити все ще на вісімдесят років уперед».

— Добре, — відповіла. — А тепер скажи мені таке: що ти робиш на самоті? Тобі ніколи не спадало на думку забрати усе, що у тебе є, поїхати світ за очі і усе протринькати?

— Ти така ж, як і твій батько! — сказав зневажливо старий. — Він ніколи не мав почуття обов’язку і почуття відповідальності. Треба буде спробувати знову призначити тобі опікунів!

— Це тобі не вдасться. Ти вважаєш, що я марную гроші, а я вважаю, що ти марнуєш своє життя. Нехай кожен залишається при своїй думці. І дістань мені гроші не пізніше як завтрашнього дня. Я хочу якнайскоріше купити собі сукні.

— Послухай, Ліліан, не роби дурниць! Ти зодягнена дуже добре, вбрання в будинках моди коштують маєток!

— Стрийку Ґастоне, кажуть, у наш час можна покінчити з грошима двома способами. Один з них — заощаджувати, а потім втратити їх під час інфляції, інший — витратити їх. А тепер скажи мені, як тобі ведеться.

Ґастон нервово змахнув рукою.

— Сама бачиш. Мені важко. Такі часи! Я бідний.

Ліліан роззирнулася. Вона побачила красиві старовинні меблі, фотелі в чохлах, кришталеву люстру, перев’язану марлею, кілька добрих картин.

— Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий? А ти не боїшся смерті?

Ґастон помовчав, після чого тихо сказав:

— У тебе жахливі манери. Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.

Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.

— Ні, не розраховую. Я живу в готелі і ніколи не буду для тебе тягарем.

Трохи згодом за нею зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».

— Як відбулася ваша перша зустріч з тутешнім світом? — запитав він.

— У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно. В кожному разі, вони так поводяться. Вони так перейнялися грошима, що забули про життя.

Клерфе розсміявся.

— А під час війни усі присягалися, що більше не повторять цієї помилки, якщо виживуть. Але людина швидко усе забуває. Я теж намагався, але мені не зовсім вдалося.

— Може, я кохаю тебе саме тому?

— Ти мене не кохаєш. Якби ти мене кохала, то не вживала б цього слова так легковажно. І не говорила б мені цього.

— Я кохаю тебе тому, що ти не думаєш про майбутнє?

— Тоді ти мусила б кохати кожного чоловіка в санаторії. Ми будемо їсти морські язики зі смаженим мигдалем і запивати їх молодим монтраше.

— Тоді чому я тебе кохаю?

— Тому, що я з тобою. І тому, що ти любиш життя. А я для тебе безіменна частка життя. Це небезпечно.

— Для кого?

— Для того, хто безіменний. Його в будь-який час можна замінити.

— Мене теж, — сказала Ліліан. — Мене також, Клерфе.

— В цьому я не зовсім упевнений. Розумна людина на моєму місці втекла б якнайскоріше.

— Ти не настільки захоплений.

— Завтра я від’їжджаю. До Рима. Мушу потурбуватися про новий контракт.

— А я — до Баленсіаґи. Купити сукні. Стрийко Ґастон із задоволенням віддав би мене під опіку або видав заміж.

Клерфе подивився на неї.