Читати книгу - "Поліанна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ось, сер, ця дівчинка… з холодцем. Лікар… наказав мені провести її.
Поліанна лишилася сам на сам зі страшенно сердитим чоловіком, що лежав горілиць на ліжку.
— Слухайте, я ж просив… — пролунав сердитий голос. — А, це ти, — обірвав він неоковирно, коли Поліанна підійшла ближче до ліжка.
— Так, сер, — всміхнулася Поліанна. — Ой, я така рада, що мене пропустили! Ви знаєте, спочатку пані прийняла мій холодець, і я боялася, що зовсім не побачу вас. А тоді прийшов лікар і дозволив. Правда ж, він зробив чудово?
Губи чоловіка мимоволі розтяглися в усмішку. Він тільки й сказав: «Угу!».
— Ось, а я вам принесла холодець з телячої ніжки, — вела далі Поліанна. — Сподіваюся, вам смакуватиме, — вишукано завершила вона.
— Ніколи не їв його, — мимовільної усмішки як і не було, і чоловік спохмурнів.
На обличчі Поліанни промайнуло розчарування, але воно зникло, щойно вона поставила миску з холодцем.
— Справді? Але якщо ви ніколи не їли, то не можете знати, подобається він вам чи ні, адже так? Тому я можу порадіти, що ви не куштували. Адже, якби ви…
— Гаразд, досить. Поки що я знаю одне: я змушений лежати тут горілиць і приречений лежати тут аж до самого Страшного суду.
Поліанна вражено подивилася на нього:
— Ой, ні! Я не думаю, що аж до Страшного суду, коли засурмить янгол Гавриїл, хіба що це станеться раніше, ніж ми думаємо. Я знаю, що в Біблії написано, буцім він може відбутися раніше, ніж ми гадаємо, хоча я в це не вірю… ні, звичайно, я вірю в Біблію, але мені здається, що Страшний суд настане все ж не завтра і не післязавтра, тому…
Джон Пендлтон раптом розреготався, ще й голосно. Санітар, що нагодився під ту пору, почув сміх і тишком-нишком позадкував. Він нагадував кухаря, який зазирнув до пічки і одразу ж закрив її, щоб пиріг, не дай Боже, не осів на холодному повітрі.
— Тобі не здається, що ти заплуталася? — запитав Поліанну Джон Пендлтон.
Дівчинка теж розсміялася.
— Можливо. Я хочу сказати, що ноги не залишаються, тобто зламаними не залишаються… хіба що у таких інвалідів, як у місіс Сноу. Тому й ви не лежатимете до Страшного суду. Мені здається, вам можна з цього порадіти.
— Авжеж, зараз… — понуро відповів чоловік.
— І зламали ж лише одну. Можете радіти, що не дві, — розпалювалася Поліанна.
— Звичайно! Таке щастя, — пирхнув чоловік, піднявши брови. — З цього погляду я міг би радіти, що я не сороканіжка і не переламав усі сорок ніг.
Поліанна захихотіла.
— А ви знаєте, це ще краще, — зраділа вона. — Я знаю, як виглядає сороканіжка; у неї сила-силенна ніжок. І ви можете порадіти…
— Ну, звісно, — різко обірвав її чоловік, а в голосі зазвучала давня гіркота, — ти ще скажи, що я повинен радіти з того, що витворяють навколо мене санітар, лікар і ця нестерпна жінка на кухні.
— Звичайно, сер. Уявіть собі, як би вам було важко, якби їх не було поряд?
— Ну… я? — спитав він різко.
— Я кажу, що вам було б важко, якби цих людей не було поряд… адже вам треба лежати!
— Оце ж і дратує мене понад усе, — гарячкував чоловік. — Саме це лежання. А ти ще хочеш, аби я радів цій дурепі, яка перевернула мій дім догори дригом і називає це «порядкуванням», чоловіку, який сприяє їй в усьому й називає це «доглядом», лікареві, який під'юджує їх обох… і уся ця зграя хоче, аби я їм платив, ще й платив добре!
Поліанна співчутливо подивилася на хворого.
— Атож. Це вельми прикро — ото все про гроші, коли вам увесь час доводилося заощаджувати.
— Коли… що?
— Заощаджувати, харчуючись виключно бобами та рибними тюфтелями. А ви справді любите боби? Чи усе-таки індичка краще, хоча й по 60 центів за порцію?
— Послухай, дитино, про що ти кажеш? Поліанна розпромінилася.
— Про ваші гроші… ви собі в усьому відмовляли і заощаджували гроші для поган. Я знаю про все. Тому я й вирішила, містере Пендлтон, що ви видаєтеся сердитим тільки зовні. Ненсі мені все розповіла.
Чоловік аж рота роззявив від здивування:
— Ненсі сказала тобі, що я збираю гроші для… Стривай, а хто така Ненсі?
— Наша Ненсі. Вона працює в тітоньки Полі.
— В тітоньки Полі? Гаразд. А хто така тітонька Полі?
— Тітонька Полі — це міс Полі Гаррінгтон. Я живу в неї.
Чоловік наче здригнувся.
— Міс… Полі… Гаррінгтон! — видихнув він. — Ти живеш у неї?!
— Так. Я — її небога. Вона взяла мене на виховання, з почуття обов'язку перед моєю мамою, — затиналась Поліанна. — Вони були сестрами. А коли й татко пішов на небеса слідом за нею та моїми братиками і сестричками, й у мене не лишилося нікого, крім Жіночої допомоги, тітонька Полі взяла мене до себе.
Чоловік не відповідав. Обличчя його на подушці було таке бліде, що Поліанна аж перелякалася. Вона нерішуче підвелася.
— Ну, мабуть, я піду вже, — почала вона. — Сподіваюся, вам сподобається холодець.
Несподівано чоловік повернув голову і розплющив очі. У їхній глибині була така туга, що й Поліанна її побачила і зчудувалась.
— Так ти — небога міс Полі Гаррінгтон? — ніжно перепитав він.
— Так, сер.
Темні очі чоловіка прикипіли до її обличчя, аж дівчинка відчула несподіване хвилювання і вибовкала:
— Ви, либонь… Її знаєте?
Губи містера Пендлтона викривилися в дивній посмішці.
— О, так, я її знаю, — він завагався, а тоді продовжив з тією ж дивною посмішкою. — Але ж… ти не скажеш…, що це міс Полі Гаррінгтон прислала мені холодець? — повільно вимовив він.
Поліанна збентежилася.
— Ні, сер. Вона навпаки просила мене зробити все можливе, щоб ви нізащо не здогадалися, що цей холодець від неї. Але я…
— Я так і знав, — підсумував чоловік і відвернув голову.
Збентежена Поліанна позадкувала з кімнати. Під дашком вона побачила лікаря, що чекав у кабріолеті. На порозі стояв санітар.
— Ну, міс Поліанно, дозвольте мені відвезти вас додому, — всміхаючись, запропонував лікар. — Я вже рушав, але мені спало на думку дочекатися вас.
— Дякую, сер. Я дуже рада. Я так люблю кататися, — промінилася Поліанна, коли лікар простяг руку і допоміг їй сісти в кабріолет.
— Справді? — всміхнувся він, киваючи на прощання санітарові,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поліанна», після закриття браузера.
