Читати книгу - "Листи з того світу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Із вами все гаразд?
Жінка підвела заплакані очі, і я одразу зрозумів, що маю робити.
— Вибачте, будь ласка, — слова каяття, що злетіли з уст, дісталися до її серця, і вона глянула на мене спокійним, доброзичливим позирком.
— Зваріть кави, Андрію.
Її лагідний голос спонукав мене негайно виконати прохання, і поки я готував наш улюблений напій, Ельза Олександрівна чепурилася у ванній кімнаті. Коли вона з’явилася на кухні, її обличчя випромінювало абсолютний спокій, притаманний людям, які змирилися з неминучими життєвими обставинами.
— Як ви себе почуваєте? — запитав я якомога приязніше. Не хотілося, щоб жінка, яка через мене зазнала поразки, знову непокоїлася.
— Уже краще.
— Ви не ображаєтеся на мене?
Слова були щирими. Я направду картав себе за поведінку на спіритичному сеансі, та Ельза Олександрівна лише знизала плечима і, поправивши зачіску, перевела розмову на інше.
— Ви не говорили, що ваш батько помер. Що з ним трапилося?
Згадка про тата скаламутила спогади, та я не хотів їх озвучувати, тож утримався від слів.
— Ви думаєте, що я намагаюся вивідати таємницю місця поховання вашого батька? Облиште, Андрію!
— Ні-ні! — поспішив я заперечити суб’єктивність її враження, хоча така думка в моїй голові промайнула. — Він загинув.
Нарешті кава зварилась, і я зняв турку з газової плити. Поки я розливав напій у філіжанки, жінка пильно стежила за моїми рухами і врешті тихо промовила:
— У вас красиві руки.
— Що ви маєте на увазі?
— Такі руки — у музикантів.
Це порівняння дещо насмішило, і я зрозумів, що Ельза Олександрівна більше не сердиться.
Ми пили каву й тепло бесідували, не згадуючи того, що сталося, і я вже було вирішив, що інцидент вичерпано, однак коли прийшлося йти до сну, Ельза Олександрівна гукнула мене з порога своєї кімнати.
— Андрію!
Я підійшов і допитливо глянув на хазяйку, чекаючи продовження розмови.
— Зізнайтеся, ви розчаровані сьогоднішнім вечором?
— Вибачте мою зухвалість, але я впіймав вас на… — Я хотів вжити слово «обман», але промовив: — На хитрощах. Правду кажучи, спочатку я купився на номер із блюдцем і літерами, але потім здогадався, що ім’я батька ви дізналися з мого паспорта. Пам’ять у вас хороша. — Свою тираду я вирішив пом’якшити компліментом, щоб не добивати її й без того вражене самолюбство. — Але у вас злагоджена команда, усе виглядало дуже по-справжньому.
Ельза Олександрівна лише схилила голову і, закриваючи двері, тихо промовила:
— Ви навіть не уявляєте, як мені хотілося б, аби ваші слова виявилися істиною. — Її голос до кінця речення зійшов на шепіт.
Що то могло означати? Остання спроба врятувати свою репутацію чи репліка, спрямована на мою дезорієнтацію в просторі власних переконань. Я причинив свої двері, подумки відгородившись від почутого і попрямував до дивана.
11
Зазвичай до полудня «Мак-Дональдс» відвідує небагато людей, і сьогоднішній ранок не був винятком.
У напівпорожній залі я виконував звичну роботу без зайвого поспіху і належної концентрації, через що постійно згадував учорашній вечір. Ніяково було перед Ельзою Олександрівною і її колегами, та найбільше гризло сумління через батька. Досі ніхто в цій країні не відав про його смерть — то була моя сакральна таємниця, яку я старанно приховував від матері, та встрявши в спіритичну гру, — спіткнувся, мало не розкривши секрет. Ймовірність того, що джерелом витоку інформації за посередництва духа могла стати Ельза Олександрівна чи хтось із її оточення, звісно, існувала. Але вона здавалася такою мізерною, що було безглуздо надавати цьому великого значення. Адже ні моя хазяйка, ні тим паче її поплічники не знали, що трапилося з моїм татом, де моя мама і чому я приховую від неї батькову смерть. Однак треба зробити певні висновки і в майбутньому пильніше стежити за збереженням таємниці.
Хотілося поговорити з Оксаною, але сьогодні вона взяла додатковий вихідний, аби зустріти свою маму, що прилітала на Батьківщину з Італії. За таких обставин години плелися, мов виснажений спекою караван. Здавалося, робоча зміна не закінчиться ніколи, але, на щастя, ця тяглість була лише міражем, що жодним чином не впливав на реальний рух годинникової стрілки. Після робочої зміни я швидко скинув уніформу й поспішив на вулицю.
Сонце стояло перпендикулярно до землі, нагріваючи її поверхню до максимальних температур. Місто перетворювалося на казанок, у якому плавилося все — від руберойду, що вкривав дахи будинків, до асфальту. Намагаючись хоч якось урятуватися від спеки, я перейшов на протилежний бік вулиці та продовжив рух у затінку дерев і будівель. Деякий час це рятувало, але згодом мій задум нівелювала активна хода, від якої аж підошви горіли. Коли я проходив під залізничним мостом, що перетинав проспект, задзвонив телефон. На дисплеї показалося ім’я Григоровича.
— Алло, Андрію, — без привітання почав викладач, — сьогодні з нашими вирушаю в Підгірці. Місцеві стверджують, що там з однією зі скульптур відбувається диво — в Ісусика, що на руках у Діви Марії, побіліла голова. Не бажаєш з нами?
— Багато нас буде?
— Майже всі, хто був на Личаківському кладовищі. Виїзд о восьмій.
— Я теж поїду, заберете мене на Галицькому перехресті.
Це було за щастя. Саме такою поїздкою можна було б відформатувати зайві спогади та роздуми, що зависли в голові після спіритичного сеансу. Маючи годину вільного часу, я вирішив забігти на Клепарівську, що колись була вулицею Кузнєцова, і перевірити інформацію, надану мені Северином.
Старенький будинок на три поверхи, що стояв за стадіоном «СКА», мав не надто презентабельний вигляд, зрештою, як і сам спорткомплекс. Дивлячись на нього здалеку, можна було подумати, що тут, крім привидів, ніхто більше не мешкає, але випрана білизна, що висіла на мотузках, і дві молоді мами з колясками на лавочці за будинком обнадіювали, що дім таки заселений людьми. Вхід у гуртожиток знаходився навпроти воріт стадіону. Коли я відчинив двері й зайшов усередину, ніхто не став мені на заваді. На цьому етапі відвідин дому Ісаєва розходжень фактів із моєю версією не було: усе вказувало на те, що ця споруда будувалася для військовослужбовців, певно, як і стадіон. Однак найбільше мене цікавило, чи проживають тут люди, які могли б хоч що-небудь розказати про чоловіка на прізвище Ісаєв?
У великому вестибюлі кидалися в очі атрибути неіснуючої армії неіснуючої країни. Де-не-де на стінах висіли старі фотографії переможців різноманітних змагань. У місцях, де стара фарба полущилась і обсипалася, проступали намальовані символи тоталітарної епохи. Тут досі висів стенд з історією зведення цього будинку. Доки я знайомився з довколишнім інтер’єром, усередину зайшли два будівельники з інструментами, але їм до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Листи з того світу», після закриття браузера.