Читати книгу - "І прибуде суддя"

— Ви показували ґудзика матері Ніли? — поспішив я спитати.

— Так. І вона сказала, що не знає, чий він, — оперуповноважений пильно подивився на мене.

— Я можу йти? — спитав я, витримавши його погляд.

— Так, поки що можете.

— Поки що?

— Саме так. Я думаю, на моєму місці ви теж би підозрювали… Тим більше, що…

— Можливо, — перебив я і вийшов, перш ніж він встиг щось сказати навздогін.

Годин чотири-п'ять після того я боровся із дражливим бажанням піти до моргу і подивитися на труп Ніли. Це вже було, твердив собі, згадував свою першу ніч у Старій Вишні і вкотре не міг нічого пояснити. Раз по раз, що б я не робив того дня: гортав справи, розмовляв із відвідувачами, сидів у залі суду, — вертався до ночі, проведеної з Нілою. Вона прощалася через мене зі всім світом. Ця несподівана думка, що прийшла в моєму маленькому кабінеті, вигнала з суду на вулицю. Я знав, де знаходиться морг у Старій Вишні насправді, і все ж пішов чомусь до будинку, де тієї прохолодної літньої ночі мого прибуття зупинялася машина «швидкої допомоги», яка везла іншу мертву — Людмилу Черняк. У крамниці господарчих товарів дві жінки оглядали люстру, чоловік років п'ятдесяти у потертій куфайці придивлявся до граблів, виставлених у вітрині. За прилавком стояли дві жінки-продавщиці, і одна з них була тією самою, що приходила тоді вночі до своєї крамниці і благала мене заступитися за сина. Я дивився на неї, вона на мене, але навіть тіні ніяковості не було в її чистих темно-карих очах. Безглуздо було б запитувати, чи пам’ятає вона ту ніч.

— Ви щось хотіли купити? — спитала натомість вона.

— Ні, дякую.

Я повернувся, щоб іти, але на півдорозі між дверима і прилавком озирнувся. Вона блискавично відвернулась. «Ну-ну, голубонько», — подумав я і, ступивши за поріг, вже знав, що робитиму цієї ночі.

* * *

Вертатися до суду не було ніякого сенсу. Мені хотілося навідатися до будинку, в якому жила Ніла, але, повагавшись трохи дорогою, я повернув назад. Нілиним батькам, надто матері, не до моїх розпитувань за такого стану, коли доччине тіло в морзі, якщо не привезене додому. Я можу викликати лише гнів, і він буде цілком справедливим. Проте, повертаючись назад, я відчув, ніби щось забув, і метрів за сто ходи, все повільнішої і повільнішої, збагнув: мушу побувати на місці, де порятував Нілу.

Це була звичайнісінька незаасфальтована вулиця, заставлена одноповерховими хатами, вона впиралася в пустир, що тягнувся десь із півкілометра до річки Вишнівки. Річка туго зігнутим луком вигиналася у бік містечка, а тоді різко відверталася від нього і зникала в сосновому лісі — він підступав до самісінької околиці. Неподалік виросло кілька будинків старовишнівських «нових українців». Звісно, то були не круті «замки», як у Львові чи Луцьку, але й тут було видно бажання виділитися. Якось від Миколи Мефодійовича я почув, що за право побудуватися біля лісу виникла бійка між двома місцевими «авторитетами». «Мікроавторитетами», — подумав тоді я. Один із них нібито дав хабара у міськраді за це місце, а другий — у райдержадміністрації. І тепер вони привселюдно стали з'ясовувати, хто більше дав, а отже, має право, щоб його особняк був біля самісінького лісу. Микола Мефодійович сміявся, розповідаючи про цей випадок. Казав, що зрештою вони побудувалися поруч і тепер тихо роблять капості один одному. «А проте пустир міг би стати добрим місцем для забудови», — подумав я. Однак старовишнівське «царське село» було трохи далі.

Визначивши місце на краю пустиря, де ті двоє били Нілу, я постояв, вдивляючись у довколишній простір. Обвів поглядом декілька крайніх хат, тоді подивився в бік річки, поля на другому березі, пробіг очима до лісу, що звідси здавався ледь-ледь синюватим, і вернувся назад. Втупившись собі під ноги, віддався думкам, що, можливо, могли привести мене якщо не до розгадки, то до якогось поштовху щодо вчорашніх вечірніх подій. Звідси до оселі Ніли не так і далеко. Пройти цією вулицею, повернути на другу, потім ще поворот, і ось перед вами буде добротний будинок, сповнений тепер трауром. Чому ж Ніла опинилася на краю пустиря? Йшла від когось? Але ось крайня хата, від неї можна рушити хіба що в протилежний бік. Іти пізнього вечора через пустир до річки? І це в містечку, де намагаються якомога раніше лягти спати, де якщо не всі, то принаймні переважна більшість мешканців чомусь бояться саме таких темних вечорів, наче безлюдними вулицями безперестанно шастають зграї гангстерів і вбивць.

В університеті я вивчав логіку, навчався методам ведення слідства і ще всіляким юридичним премудростям і професійним тонкощам. Попорпавшись у своїх знаннях, я відчув, як мене кидає то в жар, то в холод. Ніла швидше за все прийшла сюди на чийсь виклик, і це могли бути або ті двоє, або хтось третій, скажімо, її наречений. Він міг жити десь поблизу, вона могла його не дочекатися, а підійти — ті двоє. Зрештою, її наречений міг бути одним з тих двох. «Якщо останнє припущення правильне, — подумав я, — то впізнати його я зможу напевне». Навряд чи вдасться звинуватити його у самогубстві обраниці серця, котру він, можливо, запідозрив у чомусь негарному, але принаймні спробую дізнатися про причину, яка підштовхнула Нілу до трагедії.

Я знав, що льонозавод знаходиться десь на протилежному боці міста. Дорогою все ж довелося перепитати. Хвилин за сорок я туди дістався. Степан Колбун виявився високим худорлявим хлопцем, не схожим на жодного з тих нападників. Він неквапливо витер паклею засмальцьовані руки, подивився на мене втомленими виразними очима і у відповідь на моє запитання підтвердив: так, він знав Нілу Трачук, так, вона вважалася його нареченою, він уже знав про її смерть.

— Давайте вийдемо кудись, — запропонував він.

Ми вийшли з невеличкого задушливого цеху, просоченого пилюкою, надвір. Нам дув у обличчя холодний північний вітер. Я подумав: схоже, як не сьогодні, то завтра піде сніг.

— Треба було вам одягтися, — сказав я, бо Степан стояв у легкій робочій курточці, накинутій поверх іще легшої картатої сорочки.

— Дарма, я звик. Кажіть.

Голос у нього видався мені так само стомленим, як і очі, хоч якихось ноток суму я спершу не вловив. Я спитав, коли він востаннє бачив Нілу. Він відповів, що днів п’ять тому. Так,