Читати книгу - "Вогнегривий коник"

На шкільному подвір’ї стало тихо-тихо. Сонечко зайшло за хмару…

— Навіть сонечкові соромно стало, — сказала Катруся.

Чотири аркуші золотого паперу

На столі лежали чотири аркуші золотого паперу.

До столу підійшли два хлопчики і дві дівчинки.

Один хлопчик був Чорноокий, а другий Синьоокий.

Одна дівчинка була Білокоса, а друга Чорнокоса.

Чорноокий хлопчик, глянувши на аркуш золотого паперу, радісно скрикнув:

— Ой, яка пишна хлібина!

Він узяв ножиці й вирізав із золотого паперу хлібину. Синьоокий хлопчик, як тільки побачив золотий аркуш, радісно скрикнув:

— Та це ж півень крилами махає — ось-ось заспіває!

Узяв Синьоокий хлопчик ножиці й вирізав із золотого паперу півня. Усе в півня золоте: й хвіст, і крила, й гребінець, і голова, навіть очі блищать золотими вогниками. Білокоса дівчинка, як тільки побачила аркуш золотого паперу, радісно скрикнула:

— Ой, яке тепле й ласкаве сонечко!

Узяла Білокоса дівчинка ножиці й вирізала тепле й ласкаве сонечко.

Чорнокоса дівчинка, глянувши на золотий папір, радісно скрикнула:

— Ой, яка грізна блискавка!

Узяла Чорнокоса дівчинка ножиці й вирізала із золотого паперу грізну вогняну стрілу — блискавку.

He забувай про джерело

По одному ковтку — найслабішим

Теплого червневого дня пішли діти до лісу. І сталося так, що тільки один Мишко взяв пляшку води, більше ніхто.

У лісі було жарко. Всім хотілося пити. Вчителька й каже:

— Треба берегти воду. Немає близько ні криниці, ні струмка. Будемо давати по одному ковтку — тільки найслабішим. А сильні й витримані потерплять.

Поставили пляшку з водою в траві під дубом. Довго ходили в лісі, шукали квітку, про яку розповіла вчителька. У цієї квітки блакитні пелюстки, як весняне небо, а в середині — золота краплинка, мов роса, освітлена сонцем. Знайшли одну-однісіньку квітку, жаль було її зривати…

Зібралися на галявині, слухали казку вчительки, а потім кожен розповідав свою. Пити хотілось усе дужче, але хіба міг хто наважитись підійти до пляшки? Адже подумають: ось найслабіший? Всі трималися, терпіли. Про воду ніхто не згадував.

Сонце схилилося над лісом. З яру повіяло прохолодою. Вже й додому пора. Всі рушили додому.

Мишко ніс пляшку води. Він запитав:

— Хто хоче пити?

Усі мовчали.

Віл і Садівник

У полі працювали Віл і Садівник. Віл, запряжений в плуг, орав поле. Повільно сунув він по землі — тягнути було нелегко. Та Віл звик коритися господареві. Він знав: як тільки стане, то господар боляче вперіщить його батогом та ще й сіна дасть менше увечері.

А Садівник скопав невелику кам’янисту грядочку, підготував на виноградник. Віл уранці чув розмову господаря й Садівника. Тоді Садівник сказав: «Ця кам’яниста грядка навіть волові не під силу». Тепер Віл вухам своїм не вірить: копає Садівник грядку й співає. Із нього піт тече, а він співає, і очі у нього веселі, радісні.

— Садівниче, тобі важко? — питає Віл, порівнявшись із ним.

— Ой, як важко… — відповідає Садівник.

— То чого ж ти співаєш і очі у тебе такі радісні?

— Бо я бачу цю мертву кам’янисту діляночку вже скопаною. Бачу на ній виноградні грона. Бачу радість в очах людей.

— Як же ти все це бачиш? — питає здивований Віл. — Цього ж немає.

— Якби людина бачила тільки те, що є, вона не була б Людиною. Людина бачить своє майбутнє.

— Навчи мене, Садівниче, бачити те, чого ще немає.

— Добре, — каже Садівник, — зараз я визволю тебе з хомута.

— Але ж без хомута й батога я не зможу працювати, — благає Віл.

Садівник тільки розвів руками й подумав: «Той, кого заставляють працювати хомут і батіг, не може бачити майбутнього». Та він цього не сказав, бо Віл все одно нічого б не збагнув.

Деркач і Кріт

Із далекого теплого краю повертався на північ, на нашу землю, маленький Деркач. Це пташка сіренька. Улітку вона виводить у нас діток, а на зиму відлітає в Африку.

Важко летіти Деркачеві, маленькі в нього крильця. Того він як де летить, а як де й пішки іде. Ось і зараз, опустившись на землю, він ішов і йшов на північ. Іде собі й тихенько пісеньку співає про далекий північний край, про гніздечко під кущем лози на зеленому лузі там його мила батьківщина.

Іде собі, іде й зустрічає Крота. Сидить Кріт у норі, висунув мордочку й питає Деркача:

— Хто ти такий і куди йдеш?

— Я пташка Деркач, повертаюсь на батьківщину із теплого краю.

Розповів Деркач Кротові про свою далеку північну вітчизну й про теплу африканську землю.

— А чого ти не поселишся на тій теплій землі і не живеш там завжди? — питається здивований Кріт. — Чого щороку мандруєш тисячі кілометрів? Ти ж до крові поранив ноги. Тебе скрізь підстерігає шуліка. Що заставляє тебе так поневірятися? Що тебе кличе на холодну північ?

— Батьківщина, — відповів Деркач.

Камінь

У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні.

Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Він подумав: «А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю? Ото, мабуть, булькне».

Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло та ще й дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.

Камінь упав на дно криниці й закрив джерело.

Вода перестала прибувати.

Криниця засохла.

Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.

На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів на інший луг.

Замовкла соловейкова пісня.

Сумно стало в лузі.

Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила студена криниця.

Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.

«Де ж воно все поділося?» — подумав дідусь.

Бо я людина

Вечоріло. Дорогою ішли два подорожні: батько й малий син. Посеред дороги лежав камінь. Батько не помітив його, спотикнувся й забив ногу. Йому заболіло. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши хлопчика за руку, пішов далі.

Другого дня батько з сином ішли тою самою дорогою назад. Батько знов не помітив каменя, знов спотикнувся й забив ногу.

Третього дня батько й син знов ішли тою самою дорогою. До каменя ще було далеко. Батько сказав синові:

— Дивись уважно, сину. Треба обминути камінь.

Ось і те місце, де батько двічі